В середині дев’яностих років минулого століття наша освіта почала стрімко змінюватись. Головною ознакою цих змін було масове відкриття «юридичних факультетів» чи не у всіх вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладах. Це був момент злету спритних авантюристів, які у повній відповідності до правил ведення бізнесу оперативно задовольнили ажіотажний попит молодих українців (або їхніх батьків) на дипломи юристів. Насправді ця освіта і ті дипломи мали до справжніх юристів приблизно таки самий стосунок як пійло з бульбашками виробництва «київського заводу шампанських вин» до справжнього шампанського. Це нікого не зупиняло, яка різниця — аби бульбашки були і корок у стелю вистрілював! Тим більше, що київське «шампанське» коштувало у сто разів дешевше за справжнє. Те ж саме і з юристами — заплативши не дуже великі гроші, будь-хто міг зробити зі своєї дочки чи сина «дипломованого юриста».
Чому так сталося і чи могло бути інакше? Гадаю, що ні — на початку дев’яностих виявилось, що всі вироби, складніші за цвяхи, виготовлені нашою промисловістю, не витримували жодної конкуренції з іноземними. Тому знання і вміння, потрібні для виготовлення неконкурентної продукції, стали нікому не потрібними. Слід було не виробляти, а хапати все, що можна продати чи перепродати. Для цього, окрім нахабства і жорстокості, потрібні були хоч які юридичні знання. Саме тому серед перших наших багатіїв були майже винятково бандити та юристи.
Минули десятиліття. Тепер масово навчаються вже іншого. Мода на юристів потроху вщухла, більшість «факультетів» кудись зникли. Не зникли «юристи», яким тепер по сорок років і більше. Саме вони становлять нині чи не головну рушійну силу нашого суспільства — люди з «юридичними» дипломами водять вантажівки, торгують оселедцями, миють автомобілі, виступають зі сцени, керують державою… Ви ж не забули, сподіваюсь, що наш чинний президент за освітою теж «юрист»?
Звісно, є й такі, хто працює за спеціальністю, причому дуже успішно! Голова Верховного Суду, який здобував юридичну освіту саме у згадані нами вище веселі дев’яності, нині сидить під слідством під охороною своїх колишніх однокурсників. І тут ми вже нічого змінити не ладні — найближчі років десять всім у нас керуватимуть і все у нас вирішуватимуть «юристи», навчені невідомо ким і невідомо чому у дев’яності роки минулого століття. Чи варто робити з цього катастрофу?
Аби відповісти на це запитання, слід повернутися на пів століття назад, коли освіту здобувало моє покоління. Тоді чи не половина моїх друзів і знайомих, закінчивши середню школу, прагнули стати гідротехніками та гідромеліораторами. Чому так? Тому що саме у нашому місті був інститут, де навчали цих спеціальностей. Тож була нагода пожити п’ять років удома, насолоджуючись усіма принадами студентського життя, а хлопцям ще й уникнути призову до війська! Ну як тут не захочеш у меліоратори?
В результаті нічого страшного не сталося. Хлопці та дівчата з дипломами гідротехніків позаймали у місті чи не всі керівні посади і нівроку там почувалися. Але їхній час минув — міський голова з дипломом гідротехніка пішов на пенсію 2019-го. Тому я зовсім не тривожуся з того, що у нас настав час «юристів». Хоча б тому, що у наших ворогів, яких ми маємо перемогти, все точно так само!