Гадаю, що кожен із нас пам'ятає ті чи інші місця, що були пов'язані із пам'ятними подіями у житті. Цією вулицею вперше пішов до школи, у цьому дворі вперше запалив цигарку, під цим деревом уперше отримав по пиці від сусіда, на цьому перехресті призначив перше побачення, у цьому гастрономі купив першу пляшку… І так далі до безкінечності.
Але були у нас місця, дорогі не одній людині, а багатьом. Причому дуже багатьом і дуже дорогі. Цими місцями були придорожні кущі, за якими багато десятиліть поспіль чатували працівники «народної міліції» з метою упіймати необачного водія на порушенні правил дорожнього руху та взяти з нього за це грошей. На дорозі від Рівного до Києва та назад я знав практично усі ці кущі. Були такі, які встигли за цей час вирости у дерева. В усьому іншому нічого не змінювалось — за кожним кущем на тебе чатував пильний сержант чи лейтенант, чи обидва разом. Здавалося, що так буде вічно, або настільки довго, що не дочекаєшся. Аж ось уже який місяць поспіль немає нікого у тих кущах. Проїжджаючи повз ці місця, за звичкою дивлюсь на витоптані колись майданчики, що заростають травою без тих сержантів. Дивлюсь, як на стежину біля річки, на якій ніколи вже не зустріну дівчину, яка мені подобалась. Не зустріну тому, що вона вже давно не дівчина і не ходить на побачення. Так і міліціонери наші вже не міліціонери і вже не стоять попід кущами уздовж дороги. Звісно, це дуже добре. Це те, про що ми не могли колись і мріяти. Але маємо також іншу сторону цієї події. Коли ми юнаками та дівчатами бігали на побачення, хтось інший думав за нас про все інше. Тепер про все інше думаємо ми, а на побачення ходять наші онуки. Так само і з порядком на дорогах, за яким раніше стежили зловісні даїшники, а тепер не стежить ніхто. Настав час нам самим їх замінити. Не виглядати у кущах захованого сержанта, а дивитися на дорогу, аби спокійно доїхати із пункту А до пункту Б, не вчинивши ніяких пригод. Тепер ми самі маємо визначати потрібну швидкість наших авто, зважаючи не на перспективу бути упійманим за порушення, а на перспективу залишитися живим. І так не лише на дорогах — так усюди. Ми вже зрозуміли, що «чесної влади» не буває, тож сподіватися варто лише на себе. Ніхто не зробить за нас те, що ми маємо зробити самі. Ніхто не вискочить з-за кущів і не вкаже на те, що ми щось порушуємо, щось робимо не так. Тому на кущі я більше не дивлюсь. Ні на дорозі, ні деінде. Не вийде вже із тих кущів ані пильний міліціонер, ані дівчина, яку мріяв зустріти. Навіть не знаю, чи добре це, чи не зовсім…
