Гроші для існування у сучасному світі можна здобувати двома шляхами. Або працювати, або просити. Чи жебрати. Кому як зручніше це називати. Щодо першого способу все ніби ясно. Другий спосіб для нормальних дієздатних людей є трагедією. Нормальні в цьому сенсі, на жаль, далеко не всі. Жебрацтво вже давно стало у нас професією, причому дуже вигідною. Є цілі народи, які принципово ніколи не працювали і ніколи не працюватимуть. Представники одного з цих народів щодня трапляються нам на вулицях, вимагаючи дати їм на хліб.
Гроші для існування у сучасному світі можна здобувати двома шляхами. Або працювати, або просити. Чи жебрати. Кому як зручніше це називати. Щодо першого способу все ніби ясно. Другий спосіб для нормальних дієздатних людей є трагедією. Нормальні в цьому сенсі, на жаль, далеко не всі. Жебрацтво вже давно стало у нас професією, причому дуже вигідною. Є цілі народи, які принципово ніколи не працювали і ніколи не працюватимуть. Представники одного з цих народів щодня трапляються нам на вулицях, вимагаючи дати їм на хліб. У нахабних очах представників цього племені легко читається презирство до нас, дурненьких. Працюйте, працюйте... А потім нам віддайте, бо ми просимо. Поєднати два вищеназваних способи заробляння на життя неможливо. Або ти працюєш, або жебракуєш. Середини не існує. А як же благодійництво? — запитаєте. З благодійництвом теж все просто. Заробив грошей, сплатив податки, а потім, якщо хочеш, роздавай ці гроші бідним і знедоленим. Так роблять в усьому світі. У нас не виходить. У нас почали дуже дивну, якщо не сказати, підозрілу «благодійну кампанію». Пристойні ніби люди, здорові й розумні, пропонують нам при купівлі їхнього товару додати ще п’ять копійок «на бідних». Таким чином, вони прагнуть, по-перше, — збільшити продаж свого товару, який чомусь просто так не дуже беруть, по-друге, — прославитись як благодійники. За наш із вами рахунок. Якщо ви такі милосердні, то віддавайте бідним своє, а не наше. Можуть заперечити. Сказати, що допомагати бідним можна будь-яким способом. Тим більше, що на той «благодійний» п’ятачок все одно вже нічого не купиш. Чому нічого? А совість свою, а сумління? Віддав п’ять копійок «на бідних» і роби далі все, що заманеться, вважаючи себе милосердним. Якщо так далі піде, то услід за продавцями пива з Чернігова та газет із Рівного підуть представники інших, найбільш екзотичних професій. Якщо вважається, що в момент купівлі «благодійного» пива на п’ять копійок дорожче покупець і продавець мають пролити тиху сльозу, мліючи від розуміння обопільного благородства, то чому не піти далі? Чому, наприклад, не брати п’ятачок при наданні інших послуг? Випив, наприклад, паленої горілки, закусив паленою ковбасою, запив паленим «ананасовим» соком, заплативши за кожен продукт по додатковому п’ятачку, і маєш зовсім інші почуття. Проситься та горілка із закускою назад, а ти тримаєш її до останнього і тихо плачеш. Бо не за себе страждаєш. А за тих, кому п’ятачок «пожертвував». Уявіть ту ж повію, яка взяла з клієнта зайвий п’ятачок «на бідних» і потім, у момент надання оплаченої таким чином послуги, плаче разом із клієнтом над гіркою долею сиротинок, які голодують без того п’ятачка. Далі фантазувати не буду. Бо сам ніколи не даю грошей жебракам. Не тому, що шкода п’ятачка. А тому, що справжнє благодійництво — це поклик душі. І якщо ця душа болить за бідних, п’ятачком такий біль не вгамуєш. Якщо такий добрий, то візьми того сироту до себе додому і вирости його як рідного. Слабо? Хочеться купити свою совість дешевше? За п’ять копійок? А якщо ці копійки ще й не свої, якщо вони допомагають у бізнесі, тоді це вже не бізнес. А що? Те саме, чим займається всім відомий веселий народ, який живе обманом за наші гроші. Ворожить по руці, пророкує майбутнє чи збирає «благодійні» п’ятачки.
