Уперше слово «чесно» я почув ще у дитячому садку. І з того ж часу це слово зненавидів. Тому що зазвичай воно звучало від тих, хто тобі не довіряє.
Чи то була вихователька, яка вимагала, щоб я «чесно» сказав, хто розбив тарілку на сніданку. Чи то хтось із дітей, які у відповідь на ту чи іншу мою розповідь перепитували: «Чесно?». Я тоді вже здогадувався, що «чесним» бути неможливо: скажеш виховательці, хто розбив тарілку, — товариші вважатимуть зрадником, не скажеш — вихователька все одно не повірить… Тож далі у житті я цього слова ніколи не вживав і не вживаю досі. Причина проста — «чесних» серед людей немає. Кожен із нас хоч один раз у житті сказав неправду. Більше того, тих, хто завжди каже лише правду, або вважають недоумкуватими, або «сильно грамотними», що життя не полегшує, а навпаки. Будь-який успіх можливий лише тоді, коли ти випередив конкурента. А випередити можна лише тоді, коли знаєш або вмієш щось таке, чого він не знає або не вміє. Так влаштоване життя — нікуди від цього не подінешся. З цієї причини завжди з підозрою ставлюся до людей, які стверджують, що вони «чесні». Бо знаю, що це неправда. А той, хто так себе називає, хоче усіх надурити, причому марно. Я не стверджую, що не слід нікому вірити — навпаки! Намагаюся вірити усім. Тому що неправда рано чи пізно все одно вилізе назовні й буде незручно усім. Єдині, кому не вірю з першої секунди, це тим, хто дає «чесне слово» або називає себе «чесним». Тому що «чесних» серед нас не більше і не менше, що б там не стверджували окремі персонажі. Їх серед нас немає взагалі. Це я стверджую просто так, не додаючи до цього, що роблю це «чесно». Бо «чесних» не буває. Хтось розуміє це ще у дитячому садку чи просто у ранньому дитинстві, якщо його до садка не водили. А хтось вдає, що не розуміє, і дає «чесне слово». Значить, бреше точно!
