Позавчора пішов на концерт знаменитої колись англійської групи "Deep Purple". Зал столичного палацу спорту, де пройшов цей концерт, не був заповнений навіть на третину. Більшість глядачів були не набагато молодші за музикантів, яким вже давно за шістдесят. Ці люди прийшли за своєю юністю, прийшли, аби ще раз, можливо востаннє, побачити і почути артистів, чиї пісні сорок років тому переписували з магнітофона на магнітофон, тому що офіційно тоді цих та інших популярних за кордоном виконавців ніби не існувало у природі.
Позавчора пішов на концерт знаменитої колись англійської групи "Deep Purple". Зал столичного палацу спорту, де пройшов цей концерт, не був заповнений навіть на третину. Більшість глядачів були не набагато молодші за музикантів, яким вже давно за шістдесят. Ці люди прийшли за своєю юністю, прийшли, аби ще раз, можливо востаннє, побачити і почути артистів, чиї пісні сорок років тому переписували з магнітофона на магнітофон, тому що офіційно тоді цих та інших популярних за кордоном виконавців ніби не існувало у природі. Їхні пісні не звучали по радіо, їх не показували по телевізору, їхні платівки не продавали у наших магазинах. Але люди таки знаходили цю музику і насолоджувалися нею. І не лише тому, що ця музика була аж настільки геніальною, а тому, що влада від нас цю музику як могла приховувала. Навіщо, мовляв, нам оці західні групи? У нас були свої радянські ансамблі, яким за те, що вони співали про щасливе життя будівників комунізму, дозволяли грати на електрогітарах. Але таких, хто шукав і знаходив тоді західну музику, було зовсім небагато. Переважна більшість людей цілком задовольнялася тим, що їм пропонувала влада, і не хотіла нічого іншого. Саме тому, коли радянська влада закінчилася, повні зали у нас почали збирати виконавці, чиїми іменами я не хочу забруднювати цю газетну сторінку. Це сталося тому, що цивілізований світ, до якого належали оті самі західні музиканти, виявився більшості наших людей непотрібним. Більшість із нас, як жартували двадцять років тому, хотіли працювати як при соціалізмі, а отримувати як при капіталізмі. А так не буває. Тож я аніскільки не здивувався тому, що наступного дня після концерту, тобто вчора, наша влада остаточно поховала чергові наші європейські перспективи. А чому дивуватися? Владу нашу обрав народ на демократичних виборах. І нинішню, й усі попередні. І всі наші влади без винятку не хотіли жити так, як живуть у цивілізованому світі, де прем'єр-міністр може залишитися без посади за те, що витратив на себе кілька тисяч доларів, фунтів чи євро з державної скарбниці. У нас же до влади всі без винятку політики йдуть саме за тим, щоб брати з цієї скарбниці стільки, скільки зможуть. То навіщо їм та Європа? Навіщо ми такі Європі? Вони там що, не знають, що у нас робиться? Чи їм Румунії з Болгарією мало? Який висновок? Думаю, що нам нема чого сумувати за тим, що Європа нас у черговий раз до себе не прийме. Ті з нас, хто цього хоче, і без цього можуть потрапити до Європи. І фізично, виїхавши туди жити, і духовно, читаючи справді достойні книжки, дивлячись справді якісні фільми, слухаючи справді якісну музику, і головне — живучи по-європейськи. А те, що таких серед нас меншість — не біда. Більшість може і надалі пити горілку, слухати "душевниє пєсні" і голосувати за тих самих. Коли вони стануть меншістю — не знає ніхто. Може, за двадцять років, може, за тридцять, може, за сто. Європа почекає. Європі нема куди поспішати.
