Голоси супроводжують нас ввесь час. У кожного з нас, окрім власного голосу, є такі голоси, які ми впізнаємо завжди. Коротше — знайомі голоси. Є серед них такі, які чути приємно, є такі, які б краще не чути взагалі. Але для кожного з нас існує головний голос. Той, який ми чуємо щодня. Або майже щодня. Я не про голоси рідних людей, колег на роботі, друзів, знайомих, сусідів і так далі. Бо ці голоси у кожного свої. Спільним же для нас усіх є голос, який би я назвав «голосом України». Що це за голос? Звісно, що це не голоси відомих політиків, президентів та прем’єрів.
Голоси супроводжують нас ввесь час. У кожного з нас, окрім власного голосу, є такі голоси, які ми впізнаємо завжди. Коротше — знайомі голоси. Є серед них такі, які чути приємно, є такі, які б краще не чути взагалі. Але для кожного з нас існує головний голос. Той, який ми чуємо щодня. Або майже щодня. Я не про голоси рідних людей, колег на роботі, друзів, знайомих, сусідів і так далі. Бо ці голоси у кожного свої. Спільним же для нас усіх є голос, який би я назвав «голосом України». Що це за голос? Звісно, що це не голоси відомих політиків, президентів та прем’єрів. Ці голоси приходять і йдуть назавжди. Хіба що згодом входять в анекдоти, як увійшов в анекдоти голос Брежнєва, або майже увійшли в анекдоти, як говірка Кучми з його постійним «такскзать», чи плямкання Ющенка з його «це по-перше». Це не голоси артистів чи співаків, які теж не вічні і звучать далеко не завжди. Це навіть не голос диктора по радіо чи телебаченню. Це колись вся наша область прокидалася та засинала під баритон диктора Волохова, який кілька десятків років щодня читав новини по «брехунцю». Тепер же і по радіо, і по телевізору кожен скиглить по-своєму, не претендуючи на те, щоб стати тим самим головним голосом. Але ж цей голос таки є. Він вліз у підсвідомість і часом ловиш себе на думці, що сам ніби говориш із собою цим голосом. Ви всі цей голос знаєте і чуєте щодня. І водночас цей голос залишається нічиїм. Ми не знаємо, кому він належить, не уявляємо, як виглядає людина, яку ми чуємо десятки разів на день. Приблизно так само, як півстоліття тому ніхто не бачив диктора Левітана, який читав повідомлення Совінформбюро та повідомлення ТАРС. Вже згодом його, тобто Левітана, показали всім. Краще б не показували. Бо власником могутнього баритона виявився зовсім непримітний чоловік, на якого ніхто б ніколи такого не подумав. Так і тепер ми не знаємо, як виглядає людина, чиїм голосом вже другий десяток років говорять герої дубльованих в Україні закордонних телесеріалів. Цим же голосом говорять до нас чи не всі товари і послуги, що рекламуються по телевізору. Хто тільки не відкривав рота під цей голос на телеекрані. Від любителів пива до агітаторів за політичні партії. Головне ж — анонси. Всі майбутні телепрограми приходять до нас із цим голосом, чіпляючись за нашу пам’ять і розчиняючись у нескінченному потоці нових і нових пропозицій дивитись фільми, репортажі, розважальні програми і таке інше. Спробуйте просто зараз згадати цей голос і уявити собі людину, яка щодня говорить до нас за кадром телевізійних програм. Голос, я думаю, згадаєте, а ось людину кожен буде уявляти по-своєму. Так і треба. Бо цей голос і є голосом України, голосом усіх нас. Увімкніть телевізор і дочекайтесь анонсу чи реклами. Це недовго. Слухайте і насолоджуйтесь. Якщо не голосом, то тим, що цей голос пропонує нам купити чи подивитись. Що той голос говорить, тим ми і живемо. Тільки не треба з цієї нагоди висувати цей голос у депутати від якої-небудь спритної «самозаборони». Нехай говорить просто так. Як голос нічий і водночас спільний для всіх. Як голос України.
