Сучасну Одесу, точніше, приморську частину міста, інтенсивно прикрашають останнім часом новозбудовані особняки з морським краєвидом. В одному з них, як мені сказали, живе влітку знаменитий український письменник Михайло Жванецький. Той самий Жванецький, жарти якого у шістдесяті роки всі вважали «жартами Райкіна». Той самий Жванецький, цитатами з якого продовжують говорити між собою ті, кому, на жаль, вже за сорок, а то й за п’ятдесят. Алкоголь у малих дозах бєзврєдєн у любих колічєствах. Це Жванецький. В каждом мужчінє заложено чувство рітма, надо только єму разрєшить. Це теж Жванецький. І ще багато-багато страшенно, до сліз смішних дотепів — це теж Жванецький. Та це все було дуже давно.
Сучасну Одесу, точніше, приморську частину міста, інтенсивно прикрашають останнім часом новозбудовані особняки з морським краєвидом. В одному з них, як мені сказали, живе влітку знаменитий український письменник Михайло Жванецький. Той самий Жванецький, жарти якого у шістдесяті роки всі вважали «жартами Райкіна». Той самий Жванецький, цитатами з якого продовжують говорити між собою ті, кому, на жаль, вже за сорок, а то й за п’ятдесят. Алкоголь у малих дозах бєзврєдєн у любих колічєствах. Це Жванецький. В каждом мужчінє заложено чувство рітма, надо только єму разрєшить. Це теж Жванецький. І ще багато-багато страшенно, до сліз смішних дотепів — це теж Жванецький. Та це все було дуже давно. У ті часи, коли і сам Жванецький, і всі довкола нього жили на сто двадцять рублів на місяць. Жили бідно, але весело. Всі разом нещасні й щасливі одночасно. Гумор Жванецького був тоді всенародним, бо народом були всі ми і насамперед сам Жванецький. Писати так, як він писав у шістдесяті-сімдесяті, міг лише той, хто сам жив у комунальній квартирі, їздив у тролейбусі, стояв у чергах, лікувався у поліклініках, їв умовно м’ясні котлети, пив дешевий портвейн, «діставав дефіцит» і дивився єдину на всіх програму телебачення. Його словами говорили всі ми, сміючись над собою і над нашим тодішнім життям. Це було неповторно і, не боюся цього слова, геніально. Сьогодні Жванецький вже не бідний. Він заслужено багатий. Має для комфортного життя все, що необхідно. І продовжує писати. Так само дотепно і влучно. Але не сміється вже народ його жартам, як колись. А на концертах письменника просять у тисячний раз прочитати щось із старого, добре знайомого. Чому так? Тому що немає вже єдиного народу. Не єдиного національно, а єдиного матеріально. Тепер ми різні. Хтось бідний, хтось дуже бідний, хтось багатий, хтось дуже багатий. У нас вже не може бути спільного для всіх гумору, бо те, що одному смішно, іншому страшно. До того ж ситому і доглянутому пишеться вже не так, як голодному і бездомному. Немає тої гостроти слова, яка чомусь виникає виключно разом із відчуттям голоду, холоду, хронічного недосипання і невпевненості у майбутньому. Саме в таких умовах пишеться найкраще — голова свіжа і чиста, думки глибокі й легкі. Слова самі летять на папір! Навіть не помічаєш, що забув поснідати і поспати! Таке було колись у молодого Жванецького. Тоді, коли народжувались його безсмертні монологи і діалоги, оповідання і репризи, жарти й афоризми. Тепер він заслужено ситий і доглянутий. Із комфортної вітальні вид на море, на столі смачна закуска, а в кутку комп’ютер, який чекає від письменника нових геніальних рядків. Не дочекається. Ці рядки напише інший. Голодний і жадібний до життя. Той, кому не потрібен будинок в Одесі на березі Чорного моря, а потрібна вілла на Гавайських островах! Над жартами нового генія сміятиметься вся країна, а можливо, увесь світ. Але це буде вже не наш гумор. Ми будемо, як і раніше, згадувати старі дотепи Жванецького. Хтось у будиночках біля моря, хтось просто у будиночках, хтось у квартирах, своїх та чужих. Різними ми стали з тих далеких часів. І ніхто в наших невдачах не винен, окрім нас самих. Як писав колись Жванецький, тщатєльнєй надо — общім відом овладєлі, тєпєрь подробностєй нє надо упускать!
