У Казахстані під час невдалого злету пасажирського літака постраждали люди. І діти в тому числі. Постраждали не від аварії: екіпаж турецького авіалайнера і працівники аеропорту зробили все, щоб врятувати людей. Постраждалі з’явилися внаслідок паніки на борту літака.
У Казахстані під час невдалого злету пасажирського літака постраждали люди. І діти в тому числі. Постраждали не від аварії: екіпаж турецького авіалайнера і працівники аеропорту зробили все, щоб врятувати людей. Постраждалі з’явилися внаслідок паніки на борту літака. Якщо простіше — понад двісті пасажирів помчали на вихід по головах один одного. Так хотіли вижити, що не зважали ні на жінок, ні на дітей. Не знаю, чи було б таке, якби в літаку були не наші колишні співвітчизники, а, скажімо, британці чи шведи. Кінокадри з художнього фільму про «Титанік», де джентльмени спокійно йдуть на смерть, поступаючись місцем у рятувальних човнах жінкам і дітям, не переконують. У кіно і не таке покажуть. Реальні ж історії, наприклад, про те, як рятувався народ на тонучому пароплаві «Адмірал Нахімов», які розповідали ті, хто вижив під час тої катастрофи, свідчать про інше. В момент смертельної небезпеки або загрози такої небезпеки люди миттєво перетворюються на тварин і готові зробити все заради власного порятунку. Абсолютно все. Навіть про себе важко сказати. Чи поступлюся місцем іншому, ризикуючи загинути? Чи буду гризтися на смерть заради шансу вижити? Не знаю. Не був поки у такій ситуації. А ось казахи побували. Зібралися люди до сонячної Туреччини, на відпочинок. А тут літак не злітає, скреготить гальмами і дим іде. Ось і полізли рятуватися. Один по одному. А може, просто стюардеса не встигла поінформувати пасажирів щодо правил евакуації. Пам’ятаєте, як перед злетом літака симпатичні дівчата щось показують пасажирам, розповідаючи, за що триматись, що вдягати і на що натискати в разі чого? Під час посадки літака на воду, наприклад. Не пам’ятаєте? Тільки в загальних рисах? То чому тоді дивуватись? Ми завжди сподіваємось, що найстрашніше нас мине. Тому не пристібаємось в автомобілях, наприклад. А дарма. Мені, приміром, ця пристібка життя якось врятувала. А в літаку? Так само не вивчаємо інструкцій, не слухаємо, через який вихід, коли і як треба стрибати. Навіщо, думаємо? Чому бути — того не минути. Тому коли стає справді страшно, ми не знаємо що робити. Не знаємо, як люди, які мали б діяти згідно з інструкціями. Інструкцій ми не вчимо, нехай їх німці вчать. Ми по-нашому, по головах та спинах підемо. Або по наших головах та спинах підуть, коли сильнішими виявляться. Якщо подумати, то паніка казахів у літаку — пряма модель нашого життя. В якому ми нічого не вчимося. Тому і діємо в разі чого не як люди, а як звірі. Скажете, що нічого у цьому страшного немає? Тваринний інстинкт допомагає людині вижити? І багато тих тварин вижило завдяки тому інстинкту? Тварини, як відомо, або людьми розводяться, якщо свійські, або по хащах останніх ховаються, якщо дикі. Зате людей розвелося! Тому не варто покладатися на інстинкт. Краще інструкції вчасно читати. І в літаку, і в автомобілі, і навіть у громадській вбиральні. Там теж пожежа може статися. І постраждалих у такому випадку буде не менше, аніж у літаку з казахами.
