В дитинстві я хронічно недовживав морозива. Стограмову порцію «вершкового» за 13 копійок з’їдав у літню спеку секунд за п’ятнадцять. На другу порцію не було грошей. Точніше, були, але в тодішній економічній ситуації мої батьки вважали, що одного морозива на день мені досить. Те ж саме стосувалося інших дитячих забаганок, про які доводилося більше мріяти, ніж мати. На щастя, вітрини магазинів із спортивними велосипедами, футбольними м’ячами та портативними магнітофонами очей мені не муляли. Замість них усюди — від шкільного коридору до центральної вулиці — висіли яскраві діаграми, на яких наочно показувалося, на скільки відсотків більше країна виплавила чавуну, випустила тракторів, видобула вугілля, зібрала картоплі.
В дитинстві я хронічно недовживав морозива. Стограмову порцію «вершкового» за 13 копійок з’їдав у літню спеку секунд за п’ятнадцять. На другу порцію не було грошей. Точніше, були, але в тодішній економічній ситуації мої батьки вважали, що одного морозива на день мені досить. Те ж саме стосувалося інших дитячих забаганок, про які доводилося більше мріяти, ніж мати. На щастя, вітрини магазинів із спортивними велосипедами, футбольними м’ячами та портативними магнітофонами очей мені не муляли. Замість них усюди — від шкільного коридору до центральної вулиці — висіли яскраві діаграми, на яких наочно показувалося, на скільки відсотків більше країна виплавила чавуну, випустила тракторів, видобула вугілля, зібрала картоплі. Навіть сліпий побачив би невпинне зростання показників. Це зростання повинно було переконати мою юну душу, що головне — не відсутність особисто у мене стереомагнітоли, а високі темпи зростання базових галузей економіки. Якщо додати до цього купу золотих олімпійських медалей, які наші найкращі у світі спортсмени регулярно вигравали в ті часи в американців, радість від життя була повною. А попити можна і водички з-під крана. Солодкого захочеться — сливку зірвеш з дерева у сусіда. На тролейбусі — «зайцем». У кіно тихцем у темряві через запасний вихід. І все це з почуттям законної гордості за нашу країну, яка дуже динамічно розвивалася. Лише згодом, через багато років я зрозумів, що всі ці цифри і діаграми нічого не варті, коли у сусіда є авто, а у тебе немає. Бо ти живеш на зарплатню, а сусід невідомо на що. Ти чекаєш, аби багатіти разом із країною, а сусід сам крутиться. Тільки-но взявся я за розуміння капіталістичних цінностей, як наш народний чесний і прозорий уряд мене послав. Не подумайте поганого. В хороше місце послав — у дитинство. Симпатична прем’єр-міністерша у стилі часів Брежнєва-Щербицького переконливо малює графіки зростання нашої економіки, стрілочки цього зростання повзуть догори, як таргани під яскравим світлом. Знову хочеться вірити у чарівні стовпчики і палички, які щораз вищі і обіцяють державі процвітання. Та не виходить повірити. Бо графіки, вони в телевізорі на фоні заплетеної коси. А ціна на бензин — перед носом. На базар хоч не ходи. Незабаром подорожчають вода, газ, опалення... Хто намалює мені таку схему, аби я цього всього не помічав, щиро вірячи у високі урожаї зернових та зернобобових, радіючи новим підвищенням пенсій, від яких тільки ціни зростають? Один вихід: познімати оці всі великі рекламні щити, що горілку рекламують. Горілку питимуть і без них. А на видних місцях, як у добрі старі часи, повісити графіки нашого зростання. Щоб дивився народ і тішився від досягнень, усвідомлював, якими темпами ми рухаємось уперед. Повірте досвіду, з цими плакатами буде намагато легше перетерпіти невпинне покращення нашого життя, про яке чи не щодня розповідає наша прем’єр-міністерша.
