З понеділка більшість українських комп’ютерів, підключених до Інтернету, була налаштована на веб-сторінку Центральної виборчої комісії. Народ щогодини клацав по клавіатурі, очікуючи результатів парламентських виборів. Доклацались врешті до того, що сервер ЦВК остаточно «зависнув», тобто не витримав технічного навантаження. Кінцевого підсумку ніхто так і не побачив. Не змогли в Києві порахувати всі голоси за понад п’ятдесят годин. Одразу ж згадався бідолаха Ківалов, якого позаторік за такий самий результат обізвали «підрахуєм», звинуватили у всіх гріхах і змусили заховатися подалі від людських очей. Тоді, якщо пригадуєте, половина народу була налякана тим, що Президентом може стати «Янукович-зек», тому заздалегідь не вірила в інформацію ЦВК.
З понеділка більшість українських комп’ютерів, підключених до Інтернету, була налаштована на веб-сторінку Центральної виборчої комісії. Народ щогодини клацав по клавіатурі, очікуючи результатів парламентських виборів. Доклацались врешті до того, що сервер ЦВК остаточно «зависнув», тобто не витримав технічного навантаження. Кінцевого підсумку ніхто так і не побачив. Не змогли в Києві порахувати всі голоси за понад п’ятдесят годин. Одразу ж згадався бідолаха Ківалов, якого позаторік за такий самий результат обізвали «підрахуєм», звинуватили у всіх гріхах і змусили заховатися подалі від людських очей. Тоді, якщо пригадуєте, половина народу була налякана тим, що Президентом може стати «Янукович-зек», тому заздалегідь не вірила в інформацію ЦВК. Що сталося тепер? Чому виборчі комісії й за «чесної влади» не здатні за дві доби підрахувати голоси? Знову винуваті «донецькі»? Тоді поглянемо на нашу область, яку навіть за нинішнього стану доріг можна проїхати за кілька годин на авто хоч з півночі на південь, хоч із заходу на схід, хоч по діагоналі. В чому в нас проблема? Пригадую, як вісім років тому про підсумки виборів ми знали вже наступного ранку після голосування. Підсумки, хоч попередні, але були. Дорахувати десяток-другий голосів було нескладно і потім, що не мало принципового значення. Головний же результат досягався просто: на кожній дільниці порахувавши голоси за годину-другу-третю, телефонували в «центр» і доповідали. В «центрі» все це склали і одержали результат. І це при тому, що тоді практично не було Інтернету, а мобільні телефоні вважалися предметом розкоші. Що ж тепер завадило зробити те ж саме? Порахувати бюлетені вручну на дільниці можна за одну-дві години. Навіть одній людині. Набрати номер телефону і передати результат — ще кілька хвилин. Чим, скажіть, можна займатися на виборчій дільниці дві доби? Та за цей час можна вручну намалювати ще по стільки ж бюлетенів, обклеїти ними стіни, потім зняти і поскладати на місце. Щось тут явно не те. Щось заважало «чесній владі» в нашій області підбити остаточний підсумок голосування. Що саме? На це запитання може відповісти лише той, хто навмисно організував такий довгий підрахунок. Навряд чи це було зроблено з метою значних фальсифікацій. Тоді навіщо? Не виключено, що владі на місцях потрібен був час, аби позамітати сліди своєї діяльності у передчутті можливого звільнення. Уявіть, що в кабінет районного чи обласного керівника за певний час приходять нові люди і знайомляться з документами. А там що не документ, то запитання. Розгубилися хлопці. Вирішили потягнути час, почекати, що скажуть згори. Це приблизно те ж саме, що відбувається з гравцем на гроші, який вже зрозумів, що програв. Але остання карта ще не відкрита, ще є можливість побути трохи не програвши. Навіщо? Просто так, аби звикнути до думки, що все закінчилося, що слід думати, як жити далі, залишивши отримані рік тому зненацька керівні кабінети. А думати не хочеться. Думати страшно. Перші два-три дні. Потім звикаєш. Починаєш усвідомлювати, що і ти опинився там само, куди посилав своїх попередників. Що ти, власне, такий самий «підрахуй». І нічого поганого в цьому немає. Чи не так?
