Усім нам із дитинства кажуть, що красти не можна. Але якось непереконливо. Щось заважає пройнятися цим назавжди. Що саме? Думаю, що я про це здогадувався вже дуже давно. Ще із дитячих років, коли почув поміж дорослих страшне слово «обехеес». Цього «обехеесу» чомусь боялися практично усі - від продавчині гастроному тьоті Жені до таксиста дяді Міті.
Дитиною я був допитливою, тому швидко дізнався, що «обехеес» — це скорочена російська назва «відділу боротьби із розкраданням соціалістичної власності». Досі я знав, що міліція ловить та саджає до тюрми злодіїв за крадіжки. Але якраз міліції жоден із дорослих не боявся, бо ніхто із них не крав із чужих кишень, помешкань чи сараїв, хоча робити це у ті часи було нескладно — жодних тобі грат на вікнах, жодних металевих дверей, замки, що відкривалися цвяхом… У тому й був секрет: дорослі дяді і тьоті не крали — вони розкрадали. А розкрадання «соціалістичної власності» тоді ніхто не засуджував. Навпаки, вміння щось вкрасти на роботі вважалося потрібним — інакше не проживеш! Навіть мої найкращі у світі батьки теж трохи розкрадали. Мама приносила із лікарні, де працювала медсестрою, «зекономлений» спирт. Тато, який працював водієм автобуса, приносив «зекономлені» талони на бензин. І так робили всі! Тому що ненавиділи тодішню владу і вважали за честь щось у тої влади вкрасти. Точніше, не вкрасти — це називалося «принести з роботи». Було ясно, що коли медсестра та водій приносять ампулами та літрами, то їхні начальники — каністрами, а вищі — вантажівками, ще вищі — вагонами! Що змінилося із того часу? Абсолютно нічого! Люди так само ненавидять владу. Ну не себе ж вони мають ненавидіти, правда? А тому вкрасти у влади і тепер вважається за честь. Щоправда, тепер це називається «схемами». А борці з розкраданням тепер звуться борцями з корупцією. Із тим же результатом. Різниця лише в тому, що колись про це говорили пошепки, не писали про це в газетах і не показували по телевізору. Тепер же навпаки — розкрадачі державного майна відкрито хизуються краденим, а ті, хто з ними ніби бореться, самі насправді хочуть бути на тих місцях, де можна вкрасти. Який висновок? Жити як люди ми будемо не тоді, коли оберемо до влади найщиріших українців. І не тоді, коли виженемо з нашої землі клятих москалів. Тому що по-людськи жити можуть жити лише ті, хто не краде. Скажете, хіба це життя? Ну то й живіть так надалі і ні на кого не нарікайте! Ні на владу, ні на москалів!
Микола НЕСЕНЮК.
