Тут нас Юра екстремістами обізвав. У якості компліменту. Сказав, що той, хто зберігає свободу в умовах несвободи, є екстремістом. Відповідно, і наша газета є екстремістом. Що відповісти на таку похвалу? Гадаю, що свободи кожен із нас має рівно стільки, скільки він сам бажає мати. Наприклад, свободу йти на червоний сигнал світлофора у нас сповідує чи не кожна бабуся з базару. То що, ця бабуся — екстреміст? Щодо нашої газети, то справжнім компліментом для нас завжди були гроші, які платили наші читачі за газету.
Тут нас Юра екстремістами обізвав. У якості компліменту. Сказав, що той, хто зберігає свободу в умовах несвободи, є екстремістом. Відповідно, і наша газета є екстремістом. Що відповісти на таку похвалу? Гадаю, що свободи кожен із нас має рівно стільки, скільки він сам бажає мати. Наприклад, свободу йти на червоний сигнал світлофора у нас сповідує чи не кожна бабуся з базару. То що, ця бабуся — екстреміст? Щодо нашої газети, то справжнім компліментом для нас завжди були гроші, які платили наші читачі за газету. Також непоганим і зовсім не зайвим компліментом для нас є гроші, які нам платять за рекламу, знаючи, що ця реклама дійде до адресата. Без цих компліментів нашої газети вже давно б не існувало. Аби ці компліменти заслужити, слід не просто говорити правду і повідомляти про усі можливі новини. Не досить також говорити усю правду про всіх. Бо ж правду цю слід ще роз'яснити. І тому в нашій газеті завжди є місце для тої чи іншої точки зору. Ми надаємо слово кожному, які б погляди він не сповідував — аби лише не порушував при цьому закон. Але ми одночасно даємо точку зору його опонента. А також нашу точку зору, яка у нас завжди є і яку нам ніхто і ніколи не диктував. Звісно, що це далеко не всім подобається. Був час, коли було чимало бажаючих закрити нам рота. Кому хочеться чути про себе всю правду? І вижили ми у нелегкі часи не тому, що такі сильні й захищені. А тому, що навіть нашим недоброзичливцям завжди цікаво знати, що скаже газета. Від інших газет ми відрізняємось не тим, що ми екстремісти, а тим, що намагаємося завжди говорити правду, навіть коли вона нам самим не дуже приємна. Коли робиш так завжди, тоді немає потреби викручуватись, коли тобі задають незручні запитання. Ми, наприклад, досі не віримо, що у звичайної української жінки може раптом прокинутись талант бізнесмена, причому саме тоді, коли її чоловік став міністром. Так не буває. Ми добре знаємо, як непросто започаткувати свою справу і зробити так, щоб ця справа приносила хоч якісь гроші. А як чесно заробити за кілька років десятки мільйонів, а потім взяти та й продати такий прибутковий бізнес — це для нас загадка. Ми знаємо сотні бізнесменів, які пішли у політику, але не кинули свій бізнес, доручивши його родичам, друзям чи партнерам. І це нормально. Також ми ніколи не будемо обзивати останніми словами того, з ким ми разом працювали, з ким були в одній команді. Ми можемо розійтися у поглядах і більше не працювати разом, але без публічних образ. Ми можемо любити чи не любити чинну владу, але будемо завжди поважати тих, хто цю владу обрав. І намагатися, як можемо, пояснити цим людям, у чому вони, на нашу думку, помиляються. Ми ніколи ні в кого не просили свободи. Ми просто скористалися тим, що ця свобода у нас настала, і будемо робити все, аби ця свобода була завжди. І в нас, тих, хто пише, і в тих, про кого ми пишемо. Ми не вважаємо, що нас "окупував злочинний режим", тому що будь-який режим — це ми самі. І обзивати злочинцями тих, хто опинився там, де хотіли бути ми, ніколи не будемо. Власне, на наше місце ніхто особливо і не претендує. Набагато простіше писати, який хороший той, хто нам платить зарплатню, і який поганий той, хто нам цієї зарплатні не платить. Заробляти ж цю зарплатню самим вже третій десяток років набагато складніше. І коли станеться так, що у нас цієї зарплатні не буде, у цьому буде винний не "злочинний режим", а ми самі — значить не заробили. Тоді треба буде заробляти на життя чимось іншим. Сподіваюся, що до цього не дійде. Сподіваюся, що наша робота ще довго, а хотілося б щоб завжди, була потрібна людям, які і заплатять нам за нашу працю стільки, скільки ми заробили. Тому не треба називати нас екстремістами. Бо ми існуємо не тому, що екстремісти, а тому, що намагаємось сумлінно робити свою справу. Коли хто досі не здогадався, то це все написано з нагоди двадцять другої річниці з дня виходу першого номера "РВ", яка буде цієї суботи. І відзначимо ми цю річницю роботою над черговим номером газети. Яким саме? Та хто їх рахував?
