Десь наприкінці 1987 року в найбільш «сміливих» московських газетах та журналах почали з’являтися публікації щодо так званої «дідівщини» в армії та на флоті. Всі, хто мав хоч яку причетність до тодішнього війська, і без цих публікацій добре знали про те, що так звані «старослужащіє» піддають щойно прибулих до війська призовників різноманітним знущанням як моральним, так і фізичним. Форма цих знущань, залежно від місця розташування військової частині й місцевих «традицій» коливалася від простого перекладання на «салаг» роботи «дідів» до відвертого звірства та садизму з боку останніх. Звісно, що це все робилося з відома та згоди командирів. І тривало це щонайменше вже четвертий десяток років.
Наслідком того, що про «дідівщину» вже можна було говорити, стало гаряче бажання окремих матерів захистити своїх «мальчікав» від знущань у перші місяці служби в армії. За рік найбільш активні з цих мамаш почали об’єднуватися у «камітєти салдацкіх матєрєй». Ідіотизм цієї ініціативи був очевидним – захищати своїх «мальчікав» мамаши-активістки мали би від таких самих «мальчікав» старших на рік-півтора. Тож поки матері організувалися їхні постраждалі сини встигали дослужитися до «дідів» аби знущатися над «молодими» ще сильніше, ніж знущалися над ними…
Ясно, що ті мамулі були не дурні і не сліпі. У найбільш активних з них взагалі не було синів, які би служили у війську. Просто назва у організації була красива і приваблива. Передбачливі тьоті прорахували, або їм хтось підказав, що через цю організацію досягти слави та популярності у той момент можна було легше ніж через партію, комсомол чи профспілки. Як результат, чимало тих «матерів» пройшли у депутати на перших в СССР частково вільних виборах 1989 та 1990 років, після чого зробили собі непогані кар’єри у громадсько-політичній діяльності, а найбільш спритні і в бізнесі.
Тим часом «дідівщина» у війську, яке на той час стало російським, не лише не зникла, а навпаки – ще більше розрослася, ставши, окрім іншого, основою для купи російських же кінофільмів, серіалів, гостросюжетних романів та повістей. Про публікації в пресі і говорити не варто – їх були тисячі!
Тепер російські мамки знов заметушилися. Знову хочуть «защітіть мальчікав». Тепер вже не від «дідів», а від українських воїнів, які щодня тих «мальчікав» вбивають усім нам на радість. А російські мамаші тим часом вирішують свої питання. У підсумку вони або досягнуть певного впливу при існуючому російському режимі, або стануть активними учасницями режиму наступного.
Що цікаво, в Україні теж є «організація солдатських матерів». Не знаю чим ця організація займається і чи займається чим взагалі. Але офіс у них в самому центрі Києва – на Софіївській. Певно, ще з часів Горбачова…
Микола НЕСЕНЮК.
