На початку 90-х років український спорт переживав чи не найгірші часи за всю свою історію. Державного фінансування, за рахунок якого існував спорт в часи СССР, не вистачало ні на що. Тренери отримували зарплату, на яку можна було прожити один день, промисловим підприємствам, профспілкам та іншим організаціям, за рахунок яких до цього утримувалися спортивні команди, стало не до того, стадіони перетворилися на базари…
Але український спорт таки вижив. Вижив за рахунок українців, які були до цього спорту небайдужі.
Пригадую, як купив тоді за свої гроші комплект ігрової форми та м’ячі для футбольної школи, де займався мій старший син. Внаслідок цього до мене упродовж наступного року чи не щодня телефонували тренери з гімнастики, легкої атлетики, спортивних танців та багато інших, просячи дати грошей. Мені ж доводилося пояснювати, що я не той, за кого вони мене прийняли, і не маю стільки грошей, аби допомагати спортсменам…
Але тренери були наполегливими. У моєму рідному місті знайшлися люди, які допомогли футболістам, баскетболістам, волейболістам, боксерам, борцям, легкоатлетам… Купили форму, оплатили збори, профінансували поїздки на змагання… Я знав цих людей – сентимент до спорту був у них або через те, що самі колись ним займалися, або ним займалися їхні діти, або вони були уболівальниками, або їх просто добре попросили… Так було тоді повсюди.
Ніколи не забуду, як національна збірна України з футболу окремо дякувала 1992 року кожному із спонсорів, які купили для неї форму, оплатили готель, забезпечили харчуванням… Те ж саме було з усіма іншими. Ніхто чомусь не запитував у ті часи спонсорів, звідки у них гроші на фінансування спорту, чи сплатили вони податки, чи є вони патріотами… Згадаймо лише, хто фінансував братів Кличків на старті їхньої боксерської кар’єри. Бо самі вони про це зараз мовчать. Незручно якось…
Коротше, мовою нинішніх «активістів», увесь наш спорт у дев’яності роки був «бандитським». Тобто фінансувався із не зовсім прозорих джерел. Подякою спонсорам за матеріальну допомогу були керівні посади у численних спортивних федераціях, які тим спонсорам нічого, окрім морального задоволення, не приносили.
Зміни почалися вже у двотисячні, коли відновилося більш-менш пристойне державне фінансування спорту, почали надходити кошти від міжнародних спортивних федерацій і таке інше. Зрозуміло, що на ці «потоки» з часом «сіли» ті ж самі люди, які фінансували спортсменів у дев’яності. Згодом між ними розпочалася боротьба за ці «потоки», про яку не прийнято було писати у засобах масової інформації. Досить лише згадати футбольний Євро-2012 із його «золотими» стадіонами, за які, здається, і досі хтось із кимсь не розрахувався.
Тож не варто дивуватися тому очевидному факту, що переважну більшість спортивних структур України і досі очолюють або спонсори із дев’яностих, або їхні ставленики. Інакше і бути не могло. Тож коли нам повідомляють про скандал навколо Національного олімпійського комітету, слід пам’ятати про все, що було до цього. Як наслідок, чи не всі без винятку вітчизняні спортивні керівники є, як тепер кажуть, «зашквареними». Це очевидно і не обговорюється.
Цікаво інше – хто їм протистоїть, звертаючись до народу, який у цьому нічого не тямить. Це колишні спортсмени, які колись залюбки приймали «пожертви» від тих, кому нині завзято опонують. Підросли вже хлопці та дівчата, зрозуміли, як і куди ходять гроші у сучасному спорті. І дуже хочуть взяти участь у цьому процесі.
Микола НЕСЕНЮК.
