Цього року я про цю дату геть забув. Раніше я її теж не дуже згадував, але київська влада нагадувала, щороку прикрашаючи Хрещатик з нагоди річниці «асвабаждєнія Кієва ат нємєцко-фашистскіх захватчікав».
Навіть після 2014-го, коли онуки та правнуки тих «асвабадітєлєй» напали на нас і загарбали частину нашої землі. Хіба що «колорадською» стрічкою не прикрашали вже центральну вулицю Києва. А так проросійські активісти мали цього дня чудову нагоду пройтися центром столиці і нагадати про себе.
Цього року, коли «асвабадітєлі» обстрілюють Київ балістичними ракетами, здавалось, вже нікому не спаде на думку згадувати «асвабаждєніє» вісімдесятирічної давнини. Але ніт – знайшлась у Києві група з кількох десятків громадян, які таки пішли 6 листопада до «вічного вогню».
Громадян цих ніхто не знає – учасників боїв 1943 року серед них явно не спостерігалося. І нехай би собі ходили, але серед них був один із численних заступників київського міського голови, який надавав цьому походу невідомих пенсіонерів певної офіційності.
І це при тому, що жоден із хоч трохи відомих політиків з цього приводу нічого не сказав. Навіть проросійських – вони ж не самовбивці! То навіщо це було київській міській владі?
Не кажіть лише, що таким чином ця влада вшановувала від імені вдячних нащадків пам'ять полеглих. Бо так само можна вшанувати пам'ять полеглих під час іншого штурму Києва, що стався у листопаді 1240 року, коли Київ «звільняв» монгольський хан Батий.
Їхніх нащадків серед нас теж вистачає. Не кажучи вже про тих, хто намагається нас знову «асвабадіть». Лише називати цей день доведеться не «асвабаждєнієм Кієва», а «Киевийг чөлөөлөх». Саме так це звучить монгольською.
Микола НЕСЕНЮК.
