Влітку 1972-го ми з батьками поверталися з відпустки через Київ, розраховуючи заночувати у дядька, який жив на Червоному хуторі. Дорога була довга, наш «Москвич-408» рухався зі швидкістю вісімдесят кілометрів за годину. В оббитому дерматином салоні ми встигли щонайменше тричі наскрізь пропотіти та просохнути. Аж раптом за Борисполем звичне сіре шосе перетворилося на казку – автостраду із трьома смугами в кожен бік, кожна з яких мала інший колір – ближня була сіра, середня – червона, дальня – зелена. Казка припинилася на Харківському шосе, звідки ми повернули на Грузинську до дядькової хатини.
За вечерею дорослі майже весь час говорили про нову диво-трасу. Дядько пояснив, що її спорудили спеціально для Річарда Ніксона, президента США, який перед цим прилітав до Києва літаком. А ще дядько показав нам зелений паркан з протилежного боку шосе, де недавно стояли старенькі дерев’яні хатинки, терміново знесені, аби не псувати краєвид на шляху високого гостя…
Чому ні? Це ж був перший в історії приїзд до Києва американського президента! Тепер не те – іноземними президентами нікого у нас не здивуєш. Напевно тому оті сімнадцять диво-кілометрів бориспільського шосе і досі, через п’ятдесят років, залишаються єдиною в Україні повноцінною автострадою.
А після 24 лютого візити іноземних очільників взагалі стали для Києва буденністю – інтервал між ними часом був коротшим, ніж інтервал між потягами столичного метро. Яка цьому причина? Очевидно, що повноцінними візитами зі заздалегідь узгодженим протоколом і готовими до підписання документами нинішні візити аж ніяк не є. Іноземні керівники наважуються на не дуже комфортну і дуже ризиковану подорож в Україну залізницею і втрачають при цьому купу дорогоцінного часу винятково заради того, щоб поговорити із Володимиром Зеленським сам на сам.
Чому вони щораз їдуть особисто замість того, щоб просто поговорити з нашим президентом по телефону, як вони говорять з російським диктатором? Відповідь проста – зміст телефонної розмови умовного Шольца із Зеленським стає відомим усім, кому треба, практично в режимі реального часу. Чи то там «прослушка» якась всюдисуща, чи то навколо Зеленського постійно знаходяться ворожі агенти, не знаю. Недарма ж британський прем’єр пішов з нашим президентом гуляти по вулицях, що стало абсолютною несподіванкою для всіх. Зате сказані під час цієї прогулянки слова чули лише двоє!
Я не знаю, чи підуть гуляти з Зеленським керівники Італії, Франції та Німеччини, які обіцяють днями приїхати до Києва, поговоривши перед цим з Путіним телефоном. Про що саме – ніхто не знає. Там, видно, не такі телефони, як у Києві. Тому сказати нашому президенту справді щось дуже секретне іноземні керівники можуть лише особисто. Бажано тихенько на вушко або десь на вулиці. Щоб Путін, бува, не почув!
Микола НЕСЕНЮК.
