Ця овочева ятка нічим не відрізнялась від інших – ті ж самі коробки з картоплею, цибулею, огірками, черешнями, абрикосами… Ті ж самі електронні ваги, поставлені так, аби покупець не бачив, що показує їхнє табло… Та ж сама жвава продавчиня, яка легко додає ціну кіла помідорів до ціни півкіла капусти, не дуже сильно помиляючись на власну користь…
Хіба що азербайджанця, що раніше торгував поруч і створював здорову конкуренцію, щось давно не видно – ще до війни він закрив свою ятку і кудись поїхав, може, знав щось?
Аж раптом усмішка зникає з вуст веселої продавчині: «Солі не треба?» - запитує вона приреченим голосом. Аж тоді помічаю мішок, що притулився поміж коробок з городиною. У тому мішку сіль, яку, треба думати, власник торгової точки привіз місяць тому, аби підзаробити. А тепер не знає, що з тим мішком робити. Не везти ж назад. Ось і пропонує продавчиня цю сіль усім покупцям без жодної надії на успіх.
Покупці у цей момент теж перестають бути веселими – згадують, напевно, як хапали ту сіль, аби не залишитись без неї й не померти. Бо ж саме так все виглядало у квітні чи травні, вже не пригадаю.
Що це означає і чого це нас вчить? Як на мене, це тисячний раз підтверджує наш первісний страх загинути ні за що, залишившись без запасу гречки, туалетного паперу, лимонів і чогось іще, самі згадуйте.
Цей страх паралізує волю і жене людей до черг, щедро розкриваючи їхні гаманці перед спритними ділками. Це все повторюється рік у рік, і в мирний час, і під час пандемії, і під час війни.
Чого це нас вчить? Нічого не вчить, на жаль.
То що, солі не купите?
Микола НЕСЕНЮК.
