Покоління моїх батьків виглядало на початку 60-х років минулого століття коли не абсолютно, то повністю щасливим. Згодом це щастя виглядало вже не так яскраво, а ось тоді… Вже потім я збагнув що це було – мої батьки разом із їхніми друзями та знайомими були щасливі лише від того, що живі, що навколо немає війни, голоду, небезпеки потрапити ні за що до тюрми… Вони все це пройшли, все це пережили і тому раділи кожному новому дню, як не радів ніхто з тих, кого я бачив потім упродовж свого вже досить довгого життя.
Мріючи про закінчення війни і повернення до мирного життя я спочатку уявляв себе таким самим щасливим, якими були ті, хто пережив війну попередню.
Але воно все якось не складалось аж поки я не зрозумів, що мені те щастя недоступне. Тому що воно з іншого боку.
Покоління моїх батьків жило під акомпанемент комуністичної пропаганди, яка лякала нас ядерною загрозою від Америки. І ніхто цієї загрози не боявся. Тому що люди знали – загроза може йти лише з одної сторони і це сторона не американська.
Саме тому вони, бідні й напівголодні, безтурботно раділи життю, а по той бік були ситі та багаті американці та західні європейці. Вони не могли бути спокійними, маючи потенційного ворога, який ні перед чим не зупиниться.
Боялися вони недарма, хоча удар російського агресора прийшовся не в них, а в нас. На нас напали за те, що ми захотіли бути по інший бік, захотіли жити як люди, нікому не загрожуючи.
Саме тому я не зможу бути таким щасливим, як мої батьки після того, як прийде перемога. Я знатиму – ворог нікуди не подівся і з цим нам далі жити. І бути щасливими не так, як батьки. І нехай це щастя буде тривожним, зате ми будемо на іншому, на світлому боці землі.
Але до цього щастя ще далеко. Поки що у нас війна!
Микола НЕСЕНЮК
