Добре відомо, що є слова, які не перекладаються з нашої мови на іноземні. Точніше, перекладаються, але втрачають при цьому своє первісне значення.
Спробуйте, приміром, перекласти на французьку чи німецьку мову словосполучення «газ для населення». Коли перекладете, німці все одно не зрозуміють — будуть вважати, що це назва однієї з марок газу, які пропонуються українському споживачеві на вибір. Так само як «пиво для населення», «сметана для населення» чи «штани для населення». Ну нехай з тим газом, щоб він горів там, де треба. Я про інше сьогодні. Про слово, яке винесено в заголовок. Саме за це слово я люблю рідну країну і не проміняю її ні на що. Тому що одним із найбільших моїх задоволень завжди була можливість піти чи поїхати не так, як усі, по дорозі, стежині, проходу, а навпростець — як душа забажає! Через двори та городи у місті, через поля та ліси за містом. Ніде на захід від нашого кордону це вже неможливо. І ніби йдеш куди треба, але винятково прокладеною і вимощеною доріжкою. Хоч містом, хоч селом, хоч полем, хоч лісом. Мало того, що вони там усе вимостили, та ще й таблички усюди знущально поставили з вказівниками, аби не заблукав! Я так не хочу! Я хочу свободи! Хочу йти туди, куди мені заманеться! Не виходить це за кордоном. Навіть як повернеш вбік з прокладеної дороги, все одно рано чи пізно впрешся у ворота чиєїсь садиби чи вхід до якоїсь споруди. Свободи за кордоном немає так давно, що там вже забули, що таке йти куди очі бачать. Тож позаростали ті вільні стежини назавжди. Та що там Європа! Навіть у пустелі Сахара, що в Африці, не підеш навмання! Колись там автогонки через пустелю влаштовували. Навпростець через піски. Та згодом тих гонщиків почали зустрічати посеред пустелі озброєні люди, які пояснювали, що туди чи туди їхати не можна. Причому пояснювали так переконливо, що ті автоперегони вже років з двадцять як перенесли до Південної Америки. Там теж, як і в нас, ще є місця, де можна йти у будь-який бік і тебе ніхто не зупинить. У нас, щоправда, з цим теж стає складніше. Не рекомендується, наприклад, блукати навмання лісами багатої на бурштин поліської рівнини. Так само мій рідний Басівкут, який колись можна було проскочити городами за десять хвилин, тепер ощерився парканами та собаками. Але є ще місця, де можна спокійно йти у будь-яку сторону. Можна навіть заблукати. Та це не страшно, це дрібниці порівняно з унікальною можливістю відчути себе господарем рідної землі, якою можна ходити куди хочеш. І за це я люблю рідний краї! За його неповторний навпростець.
Микола НЕСЕНЮК.
