Люди мого покоління ще пам’ятають часи, коли чи не єдиним джерелом нерадянської естради був на нашому телебаченні музичний конкурс у польському місті Сопот. Окрім кількох годин дуже непоганої «імпортної» музики у прямому ефірі, бо разом із звичайними конкурсантами до Польщі приїжджали почесні гості з числа перших номерів європейської естради, під час трансляцій можна було і повболівати за своїх.
Люди мого покоління ще пам’ятають часи, коли чи не єдиним джерелом нерадянської естради був на нашому телебаченні музичний конкурс у польському місті Сопот. Окрім кількох годин дуже непоганої «імпортної» музики у прямому ефірі, бо разом із звичайними конкурсантами до Польщі приїжджали почесні гості з числа перших номерів європейської естради, під час трансляцій можна було і повболівати за своїх. Нашу колишню батьківщину на конкурсі естради представляли виконавці калібру Левка Лещенка і співали вони тільки ліричні пісні, інколи з радянсько-патріотичним ухилом. Прислати на конкурс пісню «І Лєнін такой молодой» не додумались навіть тоді. Зате додумались тепер, коли на київському «Євробаченні» нашу країну представляв музичний колектив, який музичним назвати можна з дуже великими труднощами. Звісно, речитатив «нас не подолати» може комусь подобатись, але ж це не зовсім музика. У порівнянні з цим «шедевром» торішні гупання у барабани і «дикі» вигуки Руслани Лижичко виглядають просто-таки симфонічним твором. Як результат — повний провал. І справа не в принизливій для українських учасників Євробачення кількості голосів, а в тому, що на самому концерті наші виконавці виглядали як гурт із сільського весілля, що випадково потрапив на сцену оперного театру. А все чому? Тому що так вирішив всім відомий політик на ім’я Микола. Добре, що цього разу ступінь музично-політичної компетенції віце-прем’єра з гуманітарних питань відкрито і прозоро визначила вся телевізійна Європа. А скільки ще у цього новоспеченого урядовця було і буде ініціатив, які полохливо поспішають виконувати слухняні бюрократи-виконавці! Ми ж не знаємо, як насправді ставляться до нашої політики за кордоном, що стоїть за ввічливими фразами зарубіжних політиків. Видається, що між собою вони над нами вже збиткуються, зберігаючи ззовні політичну коректність. Одне втішає, на кінофестиваль у Каннах український документальний фільм потрапив без відома і згоди пана Томенка. Як результат — почесний приз і шматочок такої потрібної для нашої країни міжнародної слави та визнання. Чи навчить чогось нашу владу міжнародний конфуз із «музичним» гуртом «Гринджоли»? Власне, особливого нічого не потрібно. Просто віце-прем’єру та іншим його колегам бажано не втручатися у те, в чому вони нічого не тямлять. Не сідати, як кажуть наші північно-східні сусіди, не у свої сани. Або по-нашому, по-прикарпатськи — у гринджоли.
