Знайомі розповіли, що нинішній наш обласний керівник образився ніби на пресу, яка не помітила його звитяг у царині цілодобового водопостачання обласного центру. Моєму попереднику за це ледь не пам’ятник хотіли поставити, а наших заслуг не хочуть помічати. Приблизно так ніби висловився новий обласний адміністратор. Не розуміє-бо, що сам у цьому винний. У тому, що знають його не за водогонами, а за монументами, кількість яких на квадратний метр міської та сільської площі у нас вже давно перетнула межу здорового глузду.
Знайомі розповіли, що нинішній наш обласний керівник образився ніби на пресу, яка не помітила його звитяг у царині цілодобового водопостачання обласного центру. Моєму попереднику за це ледь не пам’ятник хотіли поставити, а наших заслуг не хочуть помічати. Приблизно так ніби висловився новий обласний адміністратор. Не розуміє-бо, що сам у цьому винний. У тому, що знають його не за водогонами, а за монументами, кількість яких на квадратний метр міської та сільської площі у нас вже давно перетнула межу здорового глузду. Гадаю, що не гроші тому причиною, хоча на кожному новому монументі черговому герою чи письменнику можна непогано підгодуватися. Не той це масштаб. Причина, яка спонукає багатьох політиків не давати спокою ні собі, ні людям, встановлюючи монументи і перейменовуючи вулиці, лежить набагато глибше. В подібній схильності виявляється характер особистості, яку, так вже сталося, ніхто особливо не любив. Дитячі та юнацькі комплекси сублімуються потім у дорослий характер, у бажання будь-що виділитися, стати начальником і диктувати свою волю, нехай часом і безглузду. У поєднанні з відсутністю систематичної гуманітарної освіти це дає нам названі невідомо чиїми іменами вулиці і проспекти, а також купу монументів та пам’ятних знаків людям, які, можливо, і заслужені, але мало кому відомі. Розумні люди завжди вважали, що найкращим монументом письменнику є читачі, які продовжують читати його книжки, найкращим пам’ятником композитору — його твори, які звучать повсюди, найкращою відзнакою політику — життя людей, яке покращилось завдяки йому. Останнім часом процес монументотворення в нашому краї перейшов у нову якість. Якщо років п’ятнадцять тому було бажання назвати вулиці і поставити пам’ятники діячам минулих століть, то тепер імена на табличках із назвами вулиць та підписи під монументами стають все ближчими до нас. А що? Поклопоталися вдячні нащадки і маємо вулицю імені їхнього батька або монумент їхньому дідусю у центрі міста. Коли так далі піде, то й до прижиттєвих монументів дійдемо. І це правильно: навіщо чекати десятиліття, коли можна вже зараз увічнити себе улюбленого у граніті чи металевому литві. Перша ластівка — магазини, ринки та інші об’єкти, без зайвої скромності названі їхніми господарями своїми іменами. Далі підуть вулиці і майдани — недовго залишилось. І коштувати проведення такого рішення через виконком буде недорого. Скажуть, наприклад, що бізнесмен такий-то чи політик такий-то дав стільки-то грошей дітям-сиротам, а за це просить назвати своїм іменем провулочок. І погодиться виконком. Бо сиріт у нас, так само, як і монументів, стає все більше. Так само, як хворих, калік та інших нещасних, яким від тих монументів ні холодно і ні жарко. Можна довго сперечатися, куди краще пожертвувати гроші на допомогу тим, кому погано тепер, чи на монумент або храм, в якому нещасний може помолитися за своє спасіння. Бо ж як виходить: на пам’ятники, храми та вшанування у нашому бюджеті гроші є завжди, а людям, як ведеться, не вистачає. Не тим людям, що рішення приймають і мріють тихцем і себе десь трохи увічнити. А чи варто? Згадайте серед марнославної метушні, що пам’ятник буде поставлений кожному з нас. Коли час прийде, а не коли виконком вирішить.
