Що може бути краще у нинішню спеку, ніж залізти до найближчої водойми! Наплававшись, полежати на леваді, давлячи на мокрому животі настирливих ґедзів!
Піднятися городами до найближчої оселі та напитися досхочу холодної води з криниці! Здавалося, що так було і буде завжди — хіба мало у нас ставків із левадами та людськими городами довкіл? Мало! Тепер спробуй знайди ставок, біля якого не сидів би сторож і не збирав би гроші за право половити карасів! А якщо й знайдеш, то замість беззахисних городів із бульбою наткнешся на потужний паркан із злим собацюрою по інший бік! Це нормально — приватна власність! Не те що раніше, коли і садиби, і городи були ніби і чиїмись, а ніби і спільними. Принаймні пройти через них та напитись води не було проблем. Ще трохи і буде як в Європі, де аби полежати біля води, слід купити квиток за кілька євро. Щоправда, за ці кілька євро там буде і пісочок чистий, і газон підстрижений, і лежак зручний, і душ гарячий, і туалет чистий… А поки що у нас так, як є. Або моє — або нічиє. Моє обгороджу парканом і собак пущу, а на нічиєму буду свинячити! Скажете, що аби не свинячили, треба, щоб усе було чиєсь, а не нічиє? Не буває так. Завжди є територія, що належить усім, земля, що є власністю чи то місцевої громади, чи держави, чи ще когось, але не приватна точно. У нас такої землі стає щораз менше, і впізнати її щораз легше — там майже завжди не прибрано. І тенденція така, що чим більше власної землі, тим менше прибрана земля нічия. Скажете, що слід прибирати за громадський чи державний кошт? Ви впевнені? Хіба не знаєте, скільки коштує прибрати кожен квадратний метр за державний чи комунальний рахунок? Дорого коштує! Кожен квадратний метр прибраного скверу чи парку, кожна відремонтована доріжка дорівнює ще одному поверху в черговому будиночку того, хто за це прибирання відповідає. Як знайти потрібний баланс? Як зробити так, аби ми точно знали, де що кому належить, і поводились відповідно? Не повірите — але не знаю! Не знаю, що зробити з нашими обранцями, які ніяк не поділять між собою нашу колишню спільну землю. Вже чверть століття ділять і ще сто років ділити будуть, відбираючи у колишніх, у тих, що вже не при владі. Зате я знаю тихе місце біля холодної води під вербами, де так добре відпочити у спеку і куди ще не дійшли руки нашої чесної влади. Криниці, щоправда, там вже немає — пішла у минуле разом із бабусею, що жила поруч зі ставком і пускала мене напитися. А бабусині онуки поки ніяк ціну за землю не складуть — тому маю ще де скупатися!
