В країні почалася політична боротьба. Ведеться ця боротьба на території у півгектара в центрі столиці. Борці, привезені із східних та південних областей, тиняються вулицями, оглядають довколишній пейзаж, щось жують і чимось запивають. Поруч десятки кореспондентів із відеокамерами, які відслідковують чи не кожен крок борців. За межами означеного гектара життя проходить у звичному режимі. Якщо не дивитись телевізора і не читати центральних газет, помітити ознаки політичного протистояння навіть у Києві неможливо. Хоча протистояння, звісно, існує. Майже війна. За владу і повноваження.
В країні почалася політична боротьба. Ведеться ця боротьба на території у півгектара в центрі столиці. Борці, привезені із східних та південних областей, тиняються вулицями, оглядають довколишній пейзаж, щось жують і чимось запивають. Поруч десятки кореспондентів із відеокамерами, які відслідковують чи не кожен крок борців. За межами означеного гектара життя проходить у звичному режимі. Якщо не дивитись телевізора і не читати центральних газет, помітити ознаки політичного протистояння навіть у Києві неможливо. Хоча протистояння, звісно, існує. Майже війна. За владу і повноваження. Окрім кількох сотень воюючих, які пересуваються Києвом на дорогих авто у супроводі охорони, знову таки, жодних ознак. Ніхто не стає у черги за хлібом, не скуповує наперед сіль, сірники та свічки із парафіну. Реалізація харчів та спиртних напоїв знаходиться на звичному рівні. Курс валют теж не змінюється. Як казали колись давно: війна війною, а обід за розкладом. Чому так? Чому народ не реагує на політичну кризу? Чому не виходить на масові протести і слідкує більше за прогнозами погоди, ніж за політичними новинами? Гадаю, що причина проста. Народ, не весь, звичайно, а більша його частина, таки працює. Заробляє собі на життя, не очікуючи, що це життя покращить якась там коаліція. І не особливо непокоячись за те, що та чи інша коаліція це життя погіршить. Бо ж те, з чого ми живемо, створюється не у залах засідань, а там, де кожен із нас працює в міру своїх сил і здібностей. Чи добре це для нас усіх? Чи може, ми робимо собі гірше, не збираючись гуртом і не протестуючи? Виглядає так, що все це ми вже зробили. Бо ж сьогодні ніхто в Україні, ким би він не був, не може одним чи кількома своїми рішеннями щось різко змінити. Якщо перекласти на нормальну мову останні заяви усіх посадовців, не зацікавлених особисто у перемозі тої чи іншої політичної сили, то відповідь буде проста: будемо працювати, як працювали. Нам і так добре. Ми вже так сяк пристосувалися і не хочемо щось різко змінювати. Вибори? Скільки завгодно! Прийдемо, коли скажуть, і повкидаємо бюлетені. Або не прийдемо і не повкидаємо. Це теж наше право. Справді, що зміниться? У кожного, хто вклав гроші у політику, гроші вкладені і у виробництво. Яке має працювати і приносити прибуток. Яке не може зупинитися через якісь там вибори. Тож виходить, що в тому, щоб у всіх нас обід був за розкладом, зацікавлені абсолютно всі. Навіть навіжений зовні наш земляк. Той, що міліцією трохи покерував. Йому ж на його танці-мітинги теж гроші потрібні. А той, хто гроші ці дає, не з кишені ці гроші виймає, а заробляє, «відстібуючи» якусь дещицю на танцюриста і танцюристку, що по мітингах бігають. Чи може щось через цю кризу раптово подорожчати? Може. Але не набагато. Бо не куплять. Або куплять менше. Коротше кажучи, не буде у нас ніякої війни, ніякої революції, ніяких катаклізмів. Буде обід. Хороший обід, скоромний. На Великдень. Бо ж Великдень досі не зміг скасувати жоден президент, жоден прем’єр, жоден суд, нехай би він був хоч тричі конституційний.
