Колись газет боялися усі. Точніше, газети. Бо газета була одна. На місто, район, область. Більше не дозволяли. І коли вже потрапляло щось у газету, результат був. Чи то з роботи когось знімали, чи то в суд на когось подавали, чи то вулицю асфальтували, чи то двір підмітали. Коли ж не робили нічого, а таке бувало, все одно всі знали, що про такого-то написали в газеті щось нехороше, і ставились до цього факту відповідно. Це я не про роль преси у житті, а про те, що у людей був хоч якийсь страх перед публічним викриттям не зовсім чистих справ. Сьогодні не те. Сьогодні ніхто не боїться ні преси, ні телебачення, ні громадської думки. Не страшно зовсім, що вся країна дізнається, що ти брехун, зрадник, злодій.
Колись газет боялися усі. Точніше, газети. Бо газета була одна. На місто, район, область. Більше не дозволяли. І коли вже потрапляло щось у газету, результат був. Чи то з роботи когось знімали, чи то в суд на когось подавали, чи то вулицю асфальтували, чи то двір підмітали. Коли ж не робили нічого, а таке бувало, все одно всі знали, що про такого-то написали в газеті щось нехороше, і ставились до цього факту відповідно. Це я не про роль преси у житті, а про те, що у людей був хоч якийсь страх перед публічним викриттям не зовсім чистих справ. Сьогодні не те. Сьогодні ніхто не боїться ні преси, ні телебачення, ні громадської думки. Не страшно зовсім, що вся країна дізнається, що ти брехун, зрадник, злодій. Нехай знають, — думає тепер який-небудь Мороз, нехай заздрять мені, що я так вмію, а вони — не вміють. А воно ж і справді так. Чого раніше соромились, тим сьогодні пишаються. Бути бандитом або, якщо простіше, мати незароблені статки, тепер не соромно, а почесно! Так і шепчуть люди вслід за крутою тачкою, що під всі знаки нахабно поїхала: «Бандити!». Без злості шепчуть, а з пошаною. І самі б хотіли так, а не можуть. Тим часом із телевізора та книжкових розкладок вже йде до людей «художній образ» бандита, героя нашого часу. Зростання злочинності від цього не станеться. Надивившись і начитавшись про бандитів, ніхто не встане із дивана і не піде вбивати і грабувати. Для цього потрібні певні здібності. Інші наслідки від цього будуть і вже є. Бандитська організація життя, так талановито описана і показана, стає звичною для тих, хто це дивиться і читає. Цих людей вже не обурює нахабне порушення закону, їхніх же прав і свобод. Не будучи бандитом сам, наш обиватель стає для бандитів не супротивником, а уболівальником. Бо ж бандити бувають більш або менш симпатичними. Або просто нашими і не нашими. Преса аж кишить нині взаємними звинуваченнями політиків у зловживаннях і корупції. І що на це люди? Шукають чесних політиків? Нічого подібного. Просто спостерігають за тим, як «наш» покаже «їхньому». А коли спробуєш зауважити, що «наш» теж накрався по самі вуха, чуєш у відповідь, що «їхній» вкрав більше. Тож вболіваємо за наших! І газети, до речі, теж такі самі стають. У кожної є «наші» й «чужі». Аж читати нецікаво. Інколи сумно стає. Стільки сил витрачаєш, щоб знайти свідчення того, що такий-то — бандит або злодій. Щоб написати про це, аби люди знали. А їм хоч би що. Хоч людям, хоч бандитам. Як з гуся вода. Люди продовжують вірити брехунам, а брехуни ще до суду можуть подати. Щоправда, з цим останнім часом трохи легше стало. Заспокоїлись трохи ці «ображені» з приходом Ющенка. Та чи надовго? А з іншого боку, це не так вже й погано. Якщо до суду продають на газети, погрожують, ображаються, значить читають! Значить варто писати в газету! І не все ще втрачено!
