Образ героя

2898 0

Ми у соцмережах:

Образ героя

1983 року наше місто готувалося відзначати своє «700-річчя», про виникнення якого ми вже згадували у попередніх розділах. До святкування на щедро виділені бюджетні кошти готувалися усі. Зокрема, обласний краєзнавчий музей. Директором музею був тоді такий собі Гурій Бухало, який у вільний від директорства час науково досліджував «злочини бандерівців», захищав на цю тему дисертації та публікував на цю ж тему великі газетні статті. Звідки було знати тоді цьому науковцю, що менш ніж за десять років бандерівці із злочинців стануть героями і йому доведеться писати статті про їхні подвиги та про «злочини більшовиків». Що поробиш — нелегка доля українського історика, особливо тоді, коли він ще й директор музею.

Згаданий музей запланували значно оновити до міського «700-річчя». Влаштувати нові експозиції з історії Рівного, головне місце в яких посідали б подвиги рівнян у боротьбі за побудову омріяного комунізму на бойовому і трудовому фронтах. Окрасою музею вирішено було зробити центральний вхід. Той, хто був у приміщенні обласного краєзнавчого музею, знає, що на вході розташовані сходи на другий поверх, якими сто років тому бігали учні реальної гімназії. Потім там чого тільки не було — від німецького рейхскомісаріату до радянського обкому. Що зробиш — нинішній музей довгі роки був і залишається єдиним пристойним приміщенням у центрі Рівного. Саме це приміщення мало за задумом виглядати до «700-річчя» міста по-новому. На величезній стіні понад сходами мала бути розміщена велична живописна композиція, яка б зображала оті самі бойові та трудові подвиги. Замовлення було дуже дорогим, тож місцеві живописці, які сподівалися на цьому заробити, спіймали облизня. Малювати «величну композицію» на стіні краєзнавчого музею прибули художники із Києва, яким щедро оплатили відрядження із розкішними, як на ті часи, «добовими». Прибули так прибули. Удень малювали, увечері відпочивали у недорогому на ті часи ресторані на проспекті Миру, який мав назву «кафе Молодіжне» на третьому поверсі приміщення, де тепер знизу якийсь суші-бар. Компанія у ресторані збиралася весела, і згодом київські гості подружилися з місцевими завсідниками цього закладу. Ті були не проти випити за рахунок столичних гостей, а потім і продовжити вечір чи то у готелі, чи то на природі — берег Усті поблизу проспекту Миру був тоді ще чистий і зелений. Час пролетів швидко, і митцям із Києва слід було завершувати свою монументальну працю. Все було готово — мужні фігури на стіні виглядали саме так, як і мали тоді виглядати герої війни та праці. Звісно, виглядати на картинах, а не у житті. У житті тих героїв ніхто не бачив. Хіба що у президіях урочистих засідань. Але там сиділи втомлені життям люди із медалями, а художникам потрібні були мужні молоді обличчя. Де їх було взяти? Саме на цю тему і відбулася якось уранці бесіда між київськими художниками, які щойно стали до роботи, похмелившись місцевим (іншого не було) «жигулівським». — Кагда натурщикі будут? — запитав один. — Может тєбє єщо і натурщіц падвєзті? — іронічно запитав інший, страждаючи від головного болю після вчорашньої гулянки. Раптом його обличчя просвітліло і вчорашня пиятика ураз перетворилася із страшного спогаду на таємну перспективу. В обід киянин запитав у офіціанта: «Вєчєром наши будут?» і одержавши ствердну відповідь, продовжив сьорбати солянку. Увечері художники повідомили своїм місцевим друзям і подругам про те, що за кілька днів від’їжджають і з такої нагоди хочуть зробити подарунок на згадку — намалювати їхні портрети. За роботу взялися назавтра зранку. Портрети вийшли з одного боку, досить схожі на оригінали, з іншого — художники делікатно приховали на обличчях своїх місцевих приятелів сліди нездорового способу життя. Прощальну вечерю замовили на післязавтра. Художники пояснили, що попереду вирішальний етап робіт, здача картини державній комісії і так далі. Робота була прийнята замовниками на відмінно. Зі стіни музею на них дивилися прямі й чесні обличчя героїв війни та будівників комунізму. Коли дійшла справа до розрахунку, художники попросили триста рублів додатково. — За що? — здивовано запитав товариш Загорулько, секретар обкому з ідеології, — і так шалені гроші берете! — Как за что? За натурщіков! Нам что било, ваши бандеровскіє морди рісовать? Прішлось із Кієва людєй пріглашать! Почувши слово «бандеровскіє», секретар обкому перелякався і швиденько підписав акт виконання робіт разом із кошторисом. Художники отримали розрахунок і відбули, залишивши Рівному своє живописне творіння. Додаткові гроші, «вибиті» ними на «натурщиків», були чесно пропиті з місцевими друзями, які, самі того не знаючи, і стали тими самими натурщиками. Усе відкрилося згодом, як завжди буває, зовсім випадково. Як відомо, завсідники дешевого ресторану через краєзнавчий музей попри старання ідеологічного відділу обкому, тоді якось не проходили. Власне, як і тепер. Тож побачити себе на живописному панно вони не могли. Та Рівне — місто маленьке. Одного разу прибиральниця музею, показала сторожу на картину над сходами: — Подивись на того комбайнера, Петрович! Копія Валерка! Знаєш Валерку, сина нашої Наталки, який від армії через дурдом відкрутився? Сторож з тим Валеркою знайомий не був, тому буркнувши щось собі під ніс, пішов надвір підмітати. Зате прибиральниця не заспокоїлась і за день той самий Валерка, син її сусідки, вже розглядав картину на стіні музею ледь розплющеними із похмілля очима. Спочатку він упізнав себе. Потім із-під військових касок, хусток доярок та кашкетів трактористів почали проглядати знайомі обличчя Володьки, Таньки, Алки, Сашка з Московської, Сашка із проспекту… Як виявилося, київські живописці використали портрети своїх ресторанних друзів як натуру для образів героїв війни та праці. Звісно, про це одразу доповіли «куди треба». Там «де треба» розмова була короткою: — Что будєм дєлать, товаріщ подполковнік? — Прєдлагаю нє дєлать нічєго, товаріщ гєнєрал! Піонєри і комсомольци, а также гості нашего города, посєщающіє краєвєдчєскій музєй, по рєсторанам нє ходят… — Вєчєром нє ходят… — уточнив генерал, не приховуючи задоволеної посмішки, — а тєм, что ходят, пусть пєрєдадут, чтоби молчалі і больше того, нє позіровалі, хе-хе… Отак і закінчилася ця історія. Величному панно з героями, намальованому на стіні музею у 1983 році, не судилося довгого життя. Настала наша омріяна незалежність, яку історики відчули чи не першими, і, як наслідок, картину із обличчями п’яниць в образі героїв, прикрили. Можливо, вона ще десь там знизу є. Та навряд чи натурщики та натурщиці, що позували для неї, збереглися за майже тридцять років у своєму тодішньому вигляді.

Микола НЕСЕНЮК.
Далі буде.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також