На початку нагадаю, хто такі були космонавти сорок років тому. Починаючи із 12 квітня 1961 року, коли навколо земної кулі облетів Юрій Гагарін, у СРСР виник справжній культ космонавтів. Люди, що літали на орбітальних космічних кораблях (далі радянські космонавти так і не полетіли, хоча 1968 року планувався політ на Місяць), стали живими іконами. І справді, у ті часи, коли війна завершилась давно, а «героїв праці» ніхто по-справжньому не шанував, космонавти були чи не єдиними радянськими людьми, що здійснили справжній подвиг. Бо політ у космос тоді і справді був подвигом.
Імена Гагаріна, Титова, Ніколаєва, Поповича, Терешкової гриміли на увесь світ, ними за життя героїв почали називати вулиці. Звісно, що героїв перед тим ретельно відбирали. Усі перші космонавти були росіянами, за винятком українця Поповича. Таким чином, Москва ніби віддавала Україні частину космічної слави. За таких умов жодних шансів стати батьківщиною космонавта у міста Західної України не було. Але це таки сталося. У вересні 1973 року на орбіту був виведений черговий космічний корабель «Союз-12» із космонавтами на борту. На той час культ нових космонавтів був вже трохи не той, як за часів Гагаріна-Терешкової, але ще існував. Тобто про космічні кораблі повідомляли у головних новинах, портрети космонавтів були на перших шпальтах центральних газет і таке інше. Черговий космічний політ не привернув особливої уваги народу — імена космонавтів Лазарєва та Макарова нікому нічого не говорили. Точніше, майже нікому. У дев’ятому класі школи №3, де я тоді навчався, саме тоді була заміна вчителя. Нашу вчительку української мови, яка була на лікарняному, заміняла інша вчителька — Ольга Іванівна Сахно. Зайшовши до класу, вона замість звичайного оголошення теми уроку сказала: «Той космонавт, який зараз на орбіті — мій учень!». Можна зрозуміти гордість вчительки — у шкільних викладачів приводів для особливої радості від роботи тоді, власне, як і тепер, не так багато. Тож вчителька розповіла нам, що Олег Макаров був учнем класу, де вона була класним керівником у 1951 році. Заодно повідомила, що тоді наша школа була «чоловічою» — відповідно до розпорядження Сталіна радянські школи, подібно до гімназій царської Росії, були тоді розділені на «жіночі» та «чоловічі». Тож серед чотирьох десятків хлопців у молодої класної керівнички був і майбутній космонавт. Особисто для мене це було цікаво ще й тому, що того ж самого року, що й майбутній космонавт, нашу школу закінчив мій двоюрідний брат В’ячеслав, якому я й написав листа з новиною про космонавта. Брат відповів, що справді ніби пригадує такого однокласника. Заодно повідомив, що Олег Макаров навчався у Рівному лише один рік, бо саме тоді його батька-офіцера послали служити до нашого міста. Після цього Олег, як і мій брат, назавжди поїхали з Рівного на навчання і більше ніколи не бачились. Таким чином, перебування космонавта Макарова у Рівному було насправді короткочасним і випадковим. Добре знала про це і вчителька, яка згадала свого учня-космонавта, тому особливого галасу із цього одразу не робила. Бо таких учнів у неї за багато років була не одна тисяча. Тихо було і у школі. Аж поки про космонавта не довідались «нагорі». Буквально за день у класі на другому поверсі була поставлена парта із табличкою «За етой партой сідєл льотчік-космонавт СССР Олєг Макаров». Ми з цього приводу лише посміювалися. Бо саме напередодні у школі завершили розпочату за п’ять років до цього заміну старих дерев’яних парт на металеві. Старі залишились лише у приміщенні, де займалася «продльонка». Що було робити шкільному керівництву? Шукати стару парту і стверджувати, що саме за нею сидів майбутній космонавт? Вирішили не брати дурного в голову і «партою космонавта» стала новенька парта, яких у п’ятдесяті роки і бути не могло. На цьому тоді все ніби і закінчилося. Нового поштовху ця історія набула за кілька місяців, коли нашу школу очолив новий директор Віталій Пермяков, який, на відміну від свого попередника, просто кипів ентузіазмом і бажанням відзначитися. Наведу лише один із прикладів ініціативності нового директора. У вересні 1974 року цей педагог додумався провести шкільну лінійку у день першої річниці… військового заколоту у Чилі та повалення тамтешнього президента Сальвадора Альєнде. Ми змушені були хором висловити солідарність із страждаючим народом Чилі і так само хором засудили «хунту Піночета». З того для прізвисько «Піночет» намертво причепилося до директора школи і супроводжувало його усю подальшу кар’єру. Інакше ніж «Піночетом» директора поміж собою не називали з того часу ані діти, ані вчителі, яких він теж добряче задовбав своїм ентузіазмом. Звісно, що тема космонавта, якого «виховала школа №3», не залишилась поза увагою ініціативного шкільного адміністратора. Космонавту присвячували шкільні лінійки, вечори, класні години. Про Олега Макарова писали твори і навіть вірші. Все це згодом поширилося на усе місто. Чому ні? Приємно ж бути «батьківщиною космонавта»! Це зрозуміли міські комуністичні ідеологи. І пішло-поїхало. Кульмінацією «макаровоманії», яка охопила місцевих активістів, стало запрошення Олега Макарова «на батьківщину». Космонавт, який народився, виріс і усе життя прожив у Росії, не зміг відкрутитися і таки пообіцяв приїхати до Рівного. Під це діло школу обклали новенькою лицювальною плиткою, на яку повісили відповідну меморіальну дошку. Слід віддати належне будівельникам — та плитка й досі не обсипалася. На честь приїзду космонавта, який на той час встиг ще двічі злітати у космос, іменем Макарова у Рівному навіть назвали вулицю. Герой належним чином погостював, де треба побував, з ким треба зустрівся. Усе це із часом забулося. Тому й вирішив я, по-перше, нагадати, на честь кого названа у місті вулиця Макарова, а по-друге — ще раз відчути гордість за те, що живу на батьківщині космонавта. І вам пропоную.
