Подія, яку ми зараз згадаємо, відбулася у Рівному восени 1975 року. Власне, і події як такої ніби і не було, але наслідки того, що сталося, досі зберігаються у пам’яті рівнян. Чому у пам’яті? Тому що у згаданому 1975 році, власне, як і до та після нього, усе, що виходило друком чи потрапляло у радіо— чи телевізійний ефір, ретельно перед тим перевіряли. Диктор на радіо не міг зачитати прогноз погоди, якщо на аркуші з текстом не стояв штамп «державного управління охорони державних таємниць у літературі, кінематографі, пресі на радіо та телебаченні». Саме так називалася цензура.
Подія, яку ми зараз згадаємо, відбулася у Рівному восени 1975 року. Власне, і події як такої ніби і не було, але наслідки того, що сталося, досі зберігаються у пам’яті рівнян. Чому у пам’яті? Тому що у згаданому 1975 році, власне, як і до та після нього, усе, що виходило друком чи потрапляло у радіо— чи телевізійний ефір, ретельно перед тим перевіряли. Диктор на радіо не міг зачитати прогноз погоди, якщо на аркуші з текстом не стояв штамп «державного управління охорони державних таємниць у літературі, кінематографі, пресі на радіо та телебаченні». Саме так називалася цензура. Поміж собою цю цензуру причетні до неї називали «Головліт» — це якщо у столиці, і просто «Літ» — якщо у Рівному. Усі письменники та журналісти знали тоді, що написане слід обов’язково «залітувати», тобто дати прочитати написане людям із завжди серйозними обличчями, які сиділи у завжди добре зачиненому кабінеті. Усе те ж саме стосувалося будь-якої «наочності», тобто усього, що вивішувалося чи виставлялося зовні чи всередині місць загального користування. Не могло бути й мови про те, що портрети «членів Політбюро ЦК» на чолі з Леонідом Брежнєвим висіли у незатвердженому порядку. І так далі і тому подібне. Звісно, що за цим усім стежили штатні і позаштатні працівники «органів», а також тисячі їхніх добровільних помічників. Вони могли вгледіти «провокацію» у чому завгодно, знаючи, що навіть найбезглуздіша підозра зарахується їм як пильність і буде заохочена чи то морально, чи то матеріально. Саме один із таких «спостережливих» громадян увірвався 6 листопада 1975 року до приймальні Тараса Панасенка, першого секретаря Рівненського обкому КПРС. Аби зрозуміти, яке це було нахабство, слід було знати, чим займалося начальство 6 листопада у сімдесяті роки минулого століття. Цього дня усюди відбувалися «урочисті збори партійно-господарського активу» на честь чергової річниці «великої жовтневої соціалістичної революції», яка відзначалася 7 листопада військовим парадом і «демонстрацією трудящих». Того року «урочисті збори» в Рівному вперше проходили не у приміщенні драмтеатру, а у великому залі новозбудованого «будинку політосвіти». Перший секретар готувався, як і завжди, зачитати на зборах промову, в якій повідомлялося про «успіхи жителів області у комуністичному будівництві». Кожну сторінку, кожен рядок доповіді, яку «першому» писали працівники відповідних відділів, по десять разів перевіряли, аби не проскочило часом щось непотрібне. А непотрібним тоді було нормальне життя людей з купою проблем, головною з яких на той час стала нестача продовольства. Із вільного продажу одне за одним зникали якісні харчі, які замінювалися чимось гіршим. Того року, наприклад, із магазинів почала пропадати копчена ковбаса… Звісно, ні про що подібне у доповіді не було ані слова, було лише про успіхи та перемоги на усіх фронтах — від економічного до ідеологічного. І ось у такий момент у приймальню Тараса Панасенка просунувся відвідувач, який вимагав розмови з «першим» сам на сам. Було у відвідувачі щось таке, що зупинило міліціонерів, які охороняли обком, від того, щоб затримати непроханого гостя ще на першому поверсі. Заклопотаний Панасенко вийшов із кабінету (того самого, де зараз сидить Василь Берташ) і побачив на своєму шляху незнайомого мужчину, який навіть не збирався дати дорогу керівнику області: — Є розмова, Тарасе Івановичу! — Про що? — Панасенко здивовано подивився на секретарку, яка ледь помітно ствердно кивнула головою. Це означало, що відвідувача вже встигли перевірити і дізнатися, що він є інформатором КДБ під псевдо «Комаров». — Скажу вам лише сам на сам, Тарасе Івановичу, — наполягав «Комаров». — Добре, заходьте, — невдоволено погодився «перший» і повернувся до кабінету разом із відвідувачем. — Ви вовчу зграю бачили? — це запитання не на жарт роздратувало Панасенка. Він і гадки не мав, що «Вовча зграя» — це назва чергового пригодницького кінофільму про війну, який у ці дні якраз йшов у «Жовтні» (тепер «Україна»), центральному кінотеатрі Рівного. — Кіно таке йде у «Жовтні», — пояснив відвідувач. — Вже третій день! — Ну то й що? — перший секретар обкому починав нервувати. — А перед кінотеатром портрети Політбюро! — Де ж їм бути? Вони завжди там стоять! — А над ними «Вовча зграя»! Гість високого кабінету швиденько розтовкмачив Панасенку, що коли дивитися від центрального універмагу, то велетенська розтяжка з назвою кінофільму знаходиться саме над портретами Брежнєва та його «зграї», перепрошую, Політбюро. І що народ може щось не так зрозуміти. Про це говорити було зайве. Перший секретар обкому добре знав, що насправді думає народ про Брежнєва, про Політбюро, про комуністичну партію і нього самого. Він думав про інше — хто підставив? Давати команду зняти розтяжку з «вовчою зграєю» просто з кабінету було небезпечно. Це означало б, що напис на кінотеатрі над портретами Політбюро побачили. А зняти слід було вже. Тож Панасенко звернувся до «Комарова»: — Щоб за п’ять хвилин ніякої «зграї» на «Жовтні» не було! Мені особисто будеш доповідати, — із цими словами він написав на папірці номер телефону і віддав папірець гостю. Тим часом урочиста нарада затримувалася. Поки що це можна було пояснити тим, що гості з республіканського ЦК, які прибули з Києва, традиційно затримуються. Гостей на такі події до областей тоді посилали не дуже високих, тож Панасенко не переймався особливо їхньою зустріччю, поклавши цю роботу на «секретаря по ідеології», яка на свій розсуд розважала київських гостей. На півгодини пізніше, ніж було заплановано, перший секретар обкому вийшов на сцену Будинку політосвіти. Він знав, що розтяжку над кінотеатром знято, разом із кінофільмом. І тепер, читаючи урочисту доповідь, приглядався до залу. Чи бачив хто оцей напис над портретом Брежнєва і компанії? Чи «настучить» хтось на нього «куди треба»? Звісно, «там де треба» про «вовчу зграю» над портретами Політбюро вже знали. Генерал Єгоров, який очолював тоді обласне управління КДБ СРСР, хотів захопити Панасенка зненацька вранці 7 листопада перед початком параду та демонстрації. Генерал був на урочистому засіданні і поводився спокійно. Йому вже доповіли і про те, що «Комаров» був щойно у Панасенка, і про що вони між собою говорили. Знав Єгоров і про те, що демонстрація у кінотеатрі «Жовтень» фільму «Вовча зграя» саме у передсвяткові дні була запланована у Москві, де не могли знати, яким чином стоять на площі у Рівному портрети членів політбюро. Тому його погляд у ту мить, коли він вітався із першим секретарем обкому, був прямий і спокійний, власне, як і погляд Панасенка: — С праздніком Вєлікого Октября, Тарас Івановіч! — Вас також, товаришу генерал! Отак і закінчилася історія з «Вовчою зграєю». Кажуть, що існує фото тих часів, на якому зафіксовано портрети Політбюро під тим написом. Ніби зробив їх про всяк випадок той самий «Комаров», який незабаром після 6 листопада 1975 року отримав підвищення на своїй основній роботі. А портрети членів Політбюро із Брежнєвим на чолі після того випадку почали ставити з іншого боку від трибуни, ближче до дев’ятиповерхівки з Ощадбанком на першому поверсі. Про всяк випадок.
