Як Рівне було хокейним чемпіоном

3188 0

Ми у соцмережах:

Як Рівне було хокейним чемпіоном

На перший погляд словосполучення «Рівне-хокей» звучить досить екзотично. Побачити нині у нашому місті хокейний матч неможливо через відсутність бодай одного справжнього хокейного майданчика. Він може з’яви­тись лише у тому випадку, коли здійсняться фантастичні, як на мене, плани будівництва спортивного комплексу на вулиці Макарова. Якщо здійснитися цим планам допоможе ця публікація, будемо вважати, що юні хокеїсти сімдесятих років старалися недарма.

Розпочалась наша історія наприкінці шістдесятих років минулого століття, коли хокей по телевізору показували щодня, а збірна СРСР була чемпіоном світу. Звісно, що усі хлопці з настанням зими бралися за дерев’яні ключки, які вільно продавали у спорттоварах за рубль п’ятдесят, і з завзяттям ганяли гумові шайби вартістю 33 копійки, намагаючись бути схожими на знаменитих тоді хокейних чемпіонів. Імпровізованими хокейними «аренами» були тоді чи не кожен двір, чи не кожна вулиця... Справжні ж льодові майданчики із бортами та воротами заливали взимку жеки. Залишки одного із них досі можна побачити у дворі останнього перед вулицею Директорії будинку по лівій від вокзалу стороні проспекту Миру. Хлопці ганяли шайбу цілу зиму, і серед них, як ведеться, були досить здібні. Офіційні змагання дворових команд «Золота шайба» проводились централізовано у всьому СРСР, починаючи із 1967 року. У Рівному цей турнір відбувався на місці, де тепер ринок «Сагайдачний». Саме там навчилися грати у хокей наші майбутні чемпіони. Та про все по порядку. За підсумками місцевих змагань у Києві тоді щороку проходив фінальний турнір, переможець якого представляв потім Україну на фіналі всесоюзному. У 1970-1972 роках Рівне одержало досвід успіхів в аналогічному футбольному турнірі «Шкіряний м’яч». Призером та переможцем всеукраїнських та всесоюзних змагань була дитяча футбольна команда «Зоря», яка насправді була не дворовою командою, а збірною Рівного. До того ж, більше половини гравців грали під чужими прізвищами, оскільки були старшими на рік-два, ніж це було дозволено. Паспортів у дітей немає, тож бралося чиєсь свідоцтво про народження з потрібним віком і хлопець їхав здобувати дитячу футбольну славу для рідного міста. Взимку 1973 року це саме було зроблено і в хокеї. Більшість кращих юних хокеїстів міста влітку були кращими футболістами. Тож досвід був. Унікальність ситуації полягала в тому, що більшість із цих хлопців вродилися невисокими на зріст, тож від Рівного на всеукраїнський фінал дитячого хокейного турніру «Золота шайба» для хлопців 1961 року народження поїхали в основному хлопці… 1958 і навіть 1957 року, тобто на три-чотири роки старші. Тренером тієї команди був відомий у Рівному тренер на прізвище Травський. Називати прізвища гравців не буду з етичних міркувань, але гадаю, вони самі себе упізнають, адже таке буває лише один раз у житті. Отож команда прибула до Києва. Там до хлопців із Рівного не дуже приглядались — їх не вважали конкурентами. Фінал проходив у Палаці спорту. За першість боролися команди тих міст, де були штучні хокейні майданчики і дитячі хокейні школи. Фаворитом був, звісно, Київ, з ним сперечалися Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Сіверськодонецьк… Коли хлопці з Рівного виграли матчі своєї групи, це сприйняли за випадковість. Так само було у півфіналі. А у фіналі, на який команда Рівного вийшла проти команди Києва, було вже пізно. Старші за суперників на три роки рівняни в упертій боротьбі перемогли і сенсаційно здобули головний приз, ставши чемпіонами України з хокею серед дитячих команд! Лише після цього розпочалася справжня історія, майже детектив. За правилами переможець турніру мав за тиждень відбути до Ленінграда на всесоюзний фінал. У Києві, власне, до цього фіналу одразу і готувалися, не виставивши на всеукраїнський фінал проти Рівного найкращих дванадцятирічних хокеїстів. Коли стало відомо, що Київ на фінал не їде, тренера київської команди викликали в ЦК комсомолу республіки: — Как ви моглі такоє допустіть! — гримав на бідолашного тренера інструктор ЦК. — Еті ровєнчанє опозорят нас на вєсь Союз! — Так рєбята із Ровно довольно мощниє, — виправдовувався тренер, — может бить, «подстави»… — А куда смотрєла мандатная коміссія? — Куда єй било смотрєть? Докумєнти в порядкє, а фотографій на свідєтєльствах о рождєнії нєт… — Что, вообщє нікакіх фотографій? Тренер замислився. Згадав, що після фіналу команду переможців із Рівного знімали для піонерської газети «Зірка». Поділився з інструктором ЦК своїми думками. Далі справа пішла швидко. Вечірнім потягом «Київ — Луцьк» до Рівного поїхав кореспондент піонерської газети і один із київських тренерів. Зранку вони рушили до школи, де за документами вчилися «чемпіони з хокею». Показали завучу фото юних хокеїстів-переможців і попросили привести юних чемпіонів для інтерв’ю… Скандал вийшов величезний. Хокей хокеєм, а статтю Кримінального кодексу про «службовий підлог» ніхто не скасовував. По обіді кореспондент і тренер із Києва були вже в обкомі комсомолу Рівного. — Так что, будєм отвєчать по закону? — із завзятістю мисливця, який напав на слід, запитав київський тренер. — Вам етот обман просто так нє пройдьот! — Нє торопітєсь, — спокійно відповів місцевий комсомольський керівник, на скронях якого переважало вже сиве волосся, — скандал на нас нє закончітся. Узнают в Кієвє, узнают і в Москвє! І тогда посмотрім, кому будєт хуже! Після довгих суперечок вирішили так. Скандалу не піднімати, результати змагань залишити без змін. А до Ленінграда відправити замість команди Рівного команду Києва. Ніби на грип рівненські хлопці раптом захворіли… Історія не зберегла результатів того всесоюзного турніру і виступів на ньому українських дітей-хокеїстів. Майже забулося і наше хокейне чемпіонство. Нині єдиним в історії Рівного хокейним чемпіонам вже за п’ятдесят, а декого вже немає серед нас. І хоч здобули вони той свій кубок не зовсім за правилами, хто кине у них камінь? Бо що у нас робилося тоді, та й робиться тепер за усіма правилами?

Микола НЕСЕНЮК.
Далі буде.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також