Розпочалась наша історія наприкінці шістдесятих років минулого століття, коли хокей по телевізору показували щодня, а збірна СРСР була чемпіоном світу. Звісно, що усі хлопці з настанням зими бралися за дерев’яні ключки, які вільно продавали у спорттоварах за рубль п’ятдесят, і з завзяттям ганяли гумові шайби вартістю 33 копійки, намагаючись бути схожими на знаменитих тоді хокейних чемпіонів. Імпровізованими хокейними «аренами» були тоді чи не кожен двір, чи не кожна вулиця…
Справжні ж льодові майданчики із бортами та воротами заливали взимку жеки. Залишки одного із них досі можна побачити у дворі останнього перед вулицею Директорії будинку по лівій від вокзалу стороні проспекту Миру. Хлопці ганяли шайбу цілу зиму, і серед них, як ведеться, були досить здібні.
Офіційні змагання дворових команд «Золота шайба» проводились централізовано у всьому СРСР, починаючи із 1967 року. У Рівному цей турнір відбувався на місці, де тепер ринок «Сагайдачний». Саме там навчилися грати у хокей наші майбутні чемпіони. Та про все по порядку.
За підсумками місцевих змагань у Києві тоді щороку проходив фінальний турнір, переможець якого представляв потім Україну на фіналі всесоюзному. У 1970-1972 роках Рівне одержало досвід успіхів в аналогічному футбольному турнірі «Шкіряний м’яч». Призером та переможцем всеукраїнських та всесоюзних змагань була дитяча футбольна команда «Зоря», яка насправді була не дворовою командою, а збірною Рівного. До того ж, більше половини гравців грали під чужими прізвищами, оскільки були старшими на рік-два, ніж це було дозволено. Паспортів у дітей немає, тож бралося чиєсь свідоцтво про народження з потрібним віком і хлопець їхав здобувати дитячу футбольну славу для рідного міста.
Взимку 1973 року це саме було зроблено і в хокеї. Більшість кращих юних хокеїстів міста влітку були кращими футболістами. Тож досвід був. Унікальність ситуації полягала в тому, що більшість із цих хлопців вродилися невисокими на зріст, тож від Рівного на всеукраїнський фінал дитячого хокейного турніру «Золота шайба» для хлопців 1961 року народження поїхали в основному хлопці… 1958 і навіть 1957 року, тобто на три-чотири роки старші. Тренером тієї команди був відомий у Рівному тренер на прізвище Травський. Називати прізвища гравців не буду з етичних міркувань, але гадаю, вони самі себе упізнають, адже таке буває лише один раз у житті.
Отож команда прибула до Києва. Там до хлопців із Рівного не дуже приглядались — їх не вважали конкурентами. Фінал проходив у Палаці спорту. За першість боролися команди тих міст, де були штучні хокейні майданчики і дитячі хокейні школи. Фаворитом був, звісно, Київ, з ним сперечалися Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Сіверськодонецьк…
Коли хлопці з Рівного виграли матчі своєї групи, це сприйняли за випадковість. Так само було у півфіналі. А у фіналі, на який команда Рівного вийшла проти команди Києва, було вже пізно. Старші за суперників на три роки рівняни в упертій боротьбі перемогли і сенсаційно здобули головний приз, ставши чемпіонами України з хокею серед дитячих команд! Лише після цього розпочалася справжня історія, майже детектив.
За правилами переможець турніру мав за тиждень відбути до Ленінграда на всесоюзний фінал. У Києві, власне, до цього фіналу одразу і готувалися, не виставивши на всеукраїнський фінал проти Рівного найкращих дванадцятирічних хокеїстів. Коли стало відомо, що Київ на фінал не їде, тренера київської команди викликали в ЦК комсомолу республіки:
— Как ви моглі такоє допустіть! — гримав на бідолашного тренера інструктор ЦК. — Еті ровєнчанє опозорят нас на вєсь Союз!
— Так рєбята із Ровно довольно мощниє, — виправдовувався тренер, — может бить, «подстави»…
— А куда смотрєла мандатная коміссія?
— Куда єй било смотрєть? Докумєнти в порядкє, а фотографій на свідєтєльствах о рождєнії нєт…
— Что, вообщє нікакіх фотографій?
Тренер замислився. Згадав, що після фіналу команду переможців із Рівного знімали для піонерської газети «Зірка». Поділився з інструктором ЦК своїми думками.
Далі справа пішла швидко. Вечірнім потягом «Київ — Луцьк» до Рівного поїхав кореспондент піонерської газети і один із київських тренерів. Зранку вони рушили до школи, де за документами вчилися «чемпіони з хокею». Показали завучу фото юних хокеїстів-переможців і попросили привести юних чемпіонів для інтерв’ю… Скандал вийшов величезний. Хокей хокеєм, а статтю Кримінального кодексу про «службовий підлог» ніхто не скасовував. По обіді кореспондент і тренер із Києва були вже в обкомі комсомолу Рівного.
— Так что, будєм отвєчать по закону? — із завзятістю мисливця, який напав на слід, запитав київський тренер. — Вам етот обман просто так нє пройдьот!
— Нє торопітєсь, — спокійно відповів місцевий комсомольський керівник, на скронях якого переважало вже сиве волосся, — скандал на нас нє закончітся. Узнают в Кієвє, узнают і в Москвє! І тогда посмотрім, кому будєт хуже!
Після довгих суперечок вирішили так. Скандалу не піднімати, результати змагань залишити без змін. А до Ленінграда відправити замість команди Рівного команду Києва. Ніби на грип рівненські хлопці раптом захворіли…
Історія не зберегла результатів того всесоюзного турніру і виступів на ньому українських дітей-хокеїстів. Майже забулося і наше хокейне чемпіонство. Нині єдиним в історії Рівного хокейним чемпіонам вже за п’ятдесят, а декого вже немає серед нас. І хоч здобули вони той свій кубок не зовсім за правилами, хто кине у них камінь? Бо що у нас робилося тоді, та й робиться тепер за усіма правилами?
Далі буде.
