Як Андропов поєднав береги Усті

3005 0

Ми у соцмережах:

Як Андропов поєднав береги Усті

У сімдесяті роки минулого століття наше місто розвивалося нечуваними досі темпами. Будувалися нові промислові підприємства всесоюзного значення, для яких потрібна була робоча сила. Сили цієї в нашому краї було дуже багато — випускники сільських шкіл цілими класами залишали рідні місця, вирушаючи у пошуках кращої долі до обласного центру. Там на них чекали робочі місця на численних будовах та на нових промислових потужностях. Схема була проста — інженерно-технічний персонал для нових заводів, фабрик та комбінатів прибував із усіх куточків неосяжного СРСР, а місця робітників діставалися приїжджим із навколишніх сіл.

Як наслідок чисельність населення Рівного за десять років подвоїлася: від ста тисяч наприкінці шістдесятих до майже двохсот тисяч наприкінці сімдесятих. За тодішніми законами місто, яке мало понад двісті тисяч населення, поділялося на міські райони з власною адміністрацією, міліцією, поліклініками, управліннями тощо. Таким чином, число державних і партійних чиновників у Рівному мало зрости більш ніж удвічі, бо ж міська влада також залишалася. Тут і розпочинається наша історія. У 1978 році до центральних органів влади було подано документи щодо розподілу Рівного, а точніше, «города Ровно» на два райони. За планами тодішньої міської влади наше місто мало бути розділено по річці Усті. Один район — на лівому березі, інший — на правому. Над назвами районів довго не думали і нікого особливо не запитували. Правий берег Усті ставав Ленінським районом Рівного, а лівий — Жовтневим. Як ведеться, розпочали з влади нових районів, яку слід було кудись посадити. Для цього у 1979 році було закладено два адміністративних будинки, де мали розміститися райкоми КПРС, райвиконкоми та інші районні структури. Один райком (Жовтневий) звели на тодішній вулиці Карла Маркса (нині Пересопницька) перед самим залізничним переїздом. Другий райком (Ленінський) побудували на Комуністичній (нині 16 Липня), неподалік музичного училища. Два абсолютно однакових будинки мали типовий райкомівський проект тих часів з актовим залом на верхньому поверсі. Залишалось небагато — прийняти відповідні рішення на найвищому рівні. Отут і почались проблеми. Слід було узгодити і затвердити на рівні галузевих міністерств безліч попередніх постанов про утворення районних закладів. Все рухалось повільно, викликаючи невдоволення місцевих чиновників, які вже бачили себе на нових керівних посадах у новеньких службових кабінетах. Це стосувалося, зокрема, і місцевої преси. Місто, яке було розділено на райони, отримувало право на видання міської газети, якої у Рівному не було. Врешті було вирішено приурочити розділення Рівного на райони до «семисотліття міста». яке мали відзначити восени 1982 року. Цьому завадили події, про які ми згадували у попередніх розділах, внаслідок яких святкування міського ювілею перенесли на 1983 рік. Тим часом нові райкоми вже було збудовано, і їх слід було якимось чином експлуатувати. Новенькі адміністративні приміщення не могли цілий рік стояти порожніми — це було тоді неприпустимим порушенням, за яке суворо карали. Саме про це і говорили тоді перший секретар міськкому КПРС Віталій Луценко та голова міськвиконкому Віктор Чайка: — І куда ти так спєшил, Віктор Анатольєвіч? — бідкався перший секретар. — Мог би помєдлєннєє строїть, отдєлка там, штукатурка, елєктріка… — Так ви же самі трєбовалі, Віталій Івановіч, сдать помєщєнія в срок, да і у Піндюріна (керівника Рівнепромбуду. — Авт.) план должен бил бить виполнєн, за ето навєрху очєнь строго спрашивают, — відповідав Чайка. — І что тєпєрь будєм дєлать? Кого туда посєлять? Райкоми же єщо нє утвєрждєни… Вот єслі би подождать нємного! — Нє імєєм права, Віталій Івановіч, правіла експлуатациї нє позволяют…. Віктор Чайка сказав не все, що думав. Якби не службове підпорядкування, він пояснив би Луценкові, що тому легко язиком плескати і завдання ставити, а йому доводиться ночі не спати, особисто хід робіт контролювати, інакше план не буде виконано. Всі ці слова залишились у голові керівника міського господарства. На практиці ж було зроблено наступним чином. Через день після наведеної бесіди до Віктора Чайки було запрошено керівників міських служб. Порядок денний був дещо несподіваним: — Кто із вас может врємєнно засєліть новиє помєщєнія райкомов? — запитав Чайка. — Как ето врємєнно? — перепитав один із присутніх. — Очєнь просто — чтоби в случає чєго бистро еті помєщєнія освободіть, нічєго там нє поломав. Відповіддю голові міськвиконкому була мовчанка. Кому хочеться зривати людей з місця, аби потім забирати назад? Та й приміщення нові були суто адміністративними, тому щось виробниче втулити туди не видавалося можливим. Спочатку подумали про жеки, але для них потрібна була техніка та склади. Уявивши собі жеківських працівників у кабінетах райкомівців, Віктор Чайка цю ідею відкинув. Він зайшов з іншого боку. Передивившись вхідні заяви, він вибрав ті, де заявники скаржилися на нестачу приміщень. Найбільше скарг на тісні умови було від автошколи. Народ тоді масово купував «жигулі» і прагнув отримати посвідчення водіїв. Місця на всіх бажаючих не вистачало. У чергу на навчання «на права» записувалися за рік. Другим за тіснявою було ательє з ремонту телевізорів, радіо та магнітофонів. Радянська промисловість давала товар такої якості, що аби здати телевізор у ремонт, теж слід було почекати. Рішення було прийнято. До «жовтневого» райкому тимчасово переселили автошколу, а до «ленінського» — ательє з ремонту телерадіоапаратури. Так-сяк переселилися. Пристосувалися проводити заняття з правил дорожнього руху в актовій залі на триста місць і тягати величезні телевізори на четвертий поверх до такої самої зали. Добре відомо, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Так само відомо, що немає нічого вічного. Восени 1982 року помер Леонід Брежнєв, керівник СРСР. Замість нього став Юрій Андропов, який одразу почав погрожувати навести у країні дисципліну та порядок. Простим людям не було чого боятися тих погроз, а начальству навпаки! Чиновники усіх рівнів намагалися у той час поменше висовуватись, аби не потрапити під «нову мітлу». У Рівному майже увесь наступний 1983 рік минув під знаком святкування «700-ліття». Коли все закінчилося, голова міськвиконкому запитав у першого секретаря міськкому: — Віталій Івановіч, когда будєм висєлять із райкомов автошколу і тєлєательє? Новий год скоро. Давайтє будєм рєшать… — А ім что, плохо там, тєсно очєнь? — роздратовано відповів Луценко. — Вродє нє жалуются, прівиклі… — Так скажи ім, пускай прівикают! — А как же райкоми? — Какіє, мать твою, райкоми? — вкінець розізлився Луценко, — тут с товаріщєм Андроповим нє знаєш, что будєт завтра. Что я, самоубійца, напомінать про райкоми, когда всьо вокруг сокращают? Віталій Луценко не був самогубцем. Він вдало зберіг свою посаду і за Андропова, і за Черненка. А за Горбачова навіть пішов на підвищення. Щодо міських районів Рівного, то це питання якось втратило актуальність і було назавжди забуте. Про намір розділити наше місто тепер нагадують лише споруди райкомів, які райкомами так і не стали. В одному з них тепер постійно зростаюча прокуратура, а в іншому якісь офіси…

Микола НЕСЕНЮК.
Далі буде.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також