Пригоди «вічного» вогню

3751 0

Ми у соцмережах:

Пригоди «вічного» вогню

Офіційна історія не повідомляє, кому першому спала на думку влаштовувати у різних місцях так звані «вічні вогні». У жодного народу, який жив на нашій землі в останні кілька тисяч років, не було традиції вшановувати чиюсь пам’ять «вічним вогнем» чи просто вогнем. З часів первісної людини, яка зберігала вогонь, бо не вміла його добувати, цивілізоване людство знало лише один «вічний вогонь» — згадану у Святому Письмі «геєнну вогняну», в якій горітимуть грішники після Страшного суду.

У СРСР це почалося у шістдесяті роки минулого століття. І не тому, що саме тоді комуністичні ідеологи дійшли якихось глибоких світоглядних висновків, а тому, що це стало технологічно можливим. Сталося це тоді, коли на заміну скрапленому газу у балонах прийшов «природний газ», як його називали у 60-ті роки, тобто той газ, який подається по трубах. Першими «вічний вогонь» запалили, звісно, у Москві, а потім пішло-поїхало. Всюди, де прокладали газопровід, місцева влада поспішала влаштувати на місцевому цвинтарі «меморіал загиблим» з обов’язковим «вічним вогнем». Рівне нічим не відрізнялось від інших населених пунктів і тому наприкінці 60-х років на Дубенському цвинтарі влаштували стандартний «меморіал слави». Чому саме там? Адже загиблі вояки Червоної Армії були поховані у різних місцях, найбільше цих поховань на вулиці Білій, де тисячами розстрілювали військовополонених. Напевно, на Дубенському було зручніше, та й газопровід йшов зовсім поруч. Про це навряд чи варто було згадувати, так було тоді повсюди. Але Рівне у ті часи було містом особливим. На посаді першого секретаря міського комітету КПРС був тоді Віталій Луценко — неймовірно енергійна особа. І якщо сьогодні будь-яку енергію можна зупинити суто економічними методами, то у ті часи партія могла практично усе. Ну не зовсім усе, але дурниць наробити — скільки завгодно. Наша історія розпочалася у 1983 році, одразу після того, як Рівне відзначило своє так зване «700-річчя». Усім, хто мав причетність до «ювілейних» новобудов, цей процес дуже сподобався. Судіть самі — будувати, наприклад, новий житловий будинок — справа дуже клопітка. Та й люди, що заселяться, одразу почнуть скаржитися на низьку якість усього, від стін до підлоги. Зовсім інше — меморіальний комплекс! По-перше, на нього можна виставити будь-яку ціну, оскільки комплекс унікальний і неповторний і жодних норм і розцінок, на відміну від житла, для будівництва цих меморіалів не існує. По-друге, меморіальні комплекси практично не експлуатуються — хто буде скаржитись на низьку якість постаментів? Ті, хто під ними? Кому від цього буде незручно? Додуматись до того, що «меморіал» можна звести і без загиблих чи померлих, належало саме Віталію Луценку. Тож одразу по завершенні «700-ліття» комуністичний керівник Рівного заходився навколо ще одного грандіозного проекту — «Меморіалу Слави на честь 40-річчя Великої Перемоги». Кому і навіщо він був потрібен — загадка! У місті на той час вже був відносно новий меморіал із «вічним вогнем» на Дубенському цвинтарі. Спочатку народ думав, що влада нарешті вирішила увічнити пам’ять тисяч євреїв, розстріляних німцями 7 листопада 1941 року за три кілометри у бік Києва від нинішнього автовокзалу. Там радянська влада після війни влаштувала «сад дружби», висадивши тисячі яблунь. Жодних згадок про вбитих людей там не було аж до кінця 80-х років. Виявилося, що нічого подібного. Новий «меморіал» запланували просто посеред поля навпроти обласної лікарні. Можливо, там хтось колись справді загинув — кожне старе місто є суцільною могилою. Досі невідомо, чим керувалися керівники міста, ухвалюючи подібне рішення. Відомо лише, що ідіотизм комуністичної влади зростав тим сильніше, чим менше залишалося тому комунізму існувати. Проект новобудови було замовлено у Києві. На пагорбі звели з бетонних плит сорокаметрову вежу, обклавши її червоним гранітом. Той граніт занадто блищав, тож його вже потім старанно зіпсували, аби не був таким блискучим. Хтось казав, що той стовп мав зображати згорнутий прапор над могилою. Але ж могил ніяких там не було! Були городні ділянки, які влада роздала місцевим «будівникам комунізму», аби ті у вільний від комуністичного творення час саджали там собі картоплю. Ділянки, як це тоді легко робилося, забрали так само, як і дали. Звели довжелезні бетонні сходи до того бетонного стовпа, а там влаштували «музей під відкритим небом та внутрішню експозицію». Роль експонатів «музею» виконали циклопічних розмірів скульптура лежачого солдата та півтора десятка одиниць списаної у найближчих військових частинах старої бойової техніки. А головне — до стовпа провели трубу, яка мала стати ще одним «вічним вогнем». У травні 1985 року до «меморіалу» нагнали тисячі людей. У їхній присутності урочисто запалили «вічний вогонь» та відкрили «меморіальний комплекс». Оце, власне, і усе. Освоївши, а якщо направду, то просто розікравши виділені на будівництво кошти, влада одразу ж охолола до цієї новобудови. Владі стало не до того. За тиждень після відкриття вийшов антиалкогольний указ Горбачова, а потім почалося…. Що тепер на місці того «меморіального комплексу» — кожен може подивитися сам, прогулявшись десять хвилин від автовокзалу. Зведений нашвидкуруч насип зі сходами провалився і став схожий на давні руїни, все металічне із «музею під відкритим небом» відламали ще двадцять років тому. Народ водить туди гуляти собак, ось, власне, і все. Щодо «вічного вогню», то він там згас назавжди, на відміну від того, що на Дубенському цвинтарі, який влада запалює кілька разів на рік перед покладанням квітів. Нинішню високоінтелектуальну владу зовсім чомусь не бентежить наявність у Рівному «вічного вогню», який запалюють як конфорку на кухні. Владі не до того — приватизацію слід проводити, землю ділити. А може, на той «вічний вогонь» досі списують річну потребу в газі? Хто перевіряв? Які можуть бути перевірки, коли йдеться про вічне? Насправді ж вічним є недолугість міського начальства, яке залишилось таким же, як за часів Луценка-старшого. Того не бентежили «пам’ятники нікому», нинішні не соромляться приходити до «тимчасово вічного» вогню і стояти там серйозно насупившись. Думають, напевно.

Микола НЕСЕНЮК.
Далі буде.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також