Історії, які ми цього разу згадаємо, чи не найбільше відповідають визначенню «історичні анекдоти». Нинішній молоді, яка сприймає українські національні кольори як цілком буденний атрибут повсякденного життя, нелегко буде повірити, з яким старанням радянська влада боролася з цим симпатичним поєднанням кольорів. За часів СРСР поява де-небудь чогось жовто-синього чи синьо-жовтого дорівнювала прояву «українського буржуазного націоналізму» і могла завдати чималих неприємностей тому, хто допустив згаданий «прояв націоналізму». Таке ставлення до звичайних кольорів час від часу призводило до анекдотичних ситуацій. Про дві з них ми і згадаємо у цьому розділі.
У середині 1978 року у футболі нашого міста відбулися великі зміни. Місцева футбольна команда, яка з 1972 року мала назву «Авангард», змагалася із ще двома десятками українських команд в одному з дев’яти зональних турнірів другої, а насправді третьої й останньої за рангом всесоюзної ліги. У попередні роки «Авангард» посідав місця наприкінці турнірної таблиці, й лише наявність новенького ще тоді стадіону та обласний статус врятували одного разу команду від втрати місця серед «майстрів», коли та посіла останнє місце. Все змінилося після того, як командою зайнявся керівник обласних профспілок на прізвище Кравчук, який був палким футбольним уболівальником. Профспілковий керівник «знайшов можливість» платити футболістам і тренерам дуже високу як на ті часи зарплатню, аби ті показували високі результати. Перемоги прийшли восени 1978 року, коли тренером «Авангарду» став такий собі Володимир Тугарин, за освітою тренер із гандболу, який мав великі зв’язки у тодішньому футболі. Новий тренер зібрав до Рівного десяток майстрів футболу з різних міст СРСР, які за згадану вже зарплату почали перемагати. Але розповідь наша буде не про футбол, а про футболки. У ті часи якісну спортивну форму не можна було купити ні за які гроші. Тому адміністратори футбольних команд крутились хто як міг. Адміністратором «Авангарду» був тоді 22-річний Сергій Татулян, який згодом зробив кар’єру футбольного арбітра. Заповзятливий молодик організував для футбольної команди на початку1979 року тренувальні збори у Болгарії. Окрім тренувань на хороших полях за теплої погоди, поїздка до Болгарії була для її учасників нагодою придбати дефіцитні речі. Футболісти це й зробили. Адміністратор, у свою чергу, дуже дешево купив у Болгарії кілька комплектів футбольної форми місцевого виробництва, яка, на відміну від радянської, була набагато якіснішою і яскравішою. Про колір форми ніхто не думав — взяли ту, яка була. Один із комплектів складався з жовтих футболок та синіх трусів. Звідки було Татуляну знати про заборонені радянською владою українські національні кольори? Так само не знали про це і тренери та гравці, які були родом не з наших країв. Кілька місцевих гравців, може, і чули щось про синьо-жовтий прапор, але навряд чи цим переймались. Отож на перші матчі нового сезону «Авангард» виходив у новенькій болгарській формі. Дійшла черга і до жовто-синього комплекту, який футболісти одягли на другу чи третю гру. Слід зазначити, що у ті часи на футбол обов’язково ходили міські та обласні керівники. Розгледіли вони ту форму вже після того, як гра розпочалася. За хвилину вся трибуна для почесних гостей спорожніла. Ніхто з начальників не хотів, аби його побачили за спостеріганням «націоналістичного неподобства». Після гри форму у команди забрали і вивезли у невідомому напрямку. Від жорстокого покарання тренерів та адміністраторів врятувало їхнє не західноукраїнське походження. Якби ж ті партійні керівники знали, що є сила, яку вони ані скасувати, ані покарати не здатні. Такою силою була природа, завдяки якій на землі ростуть трава і різні квіти. Новий обком (нині обласна держадміністрація) був зведений у 1974 році на місці розритого пагорба, де до того був єврейський цвинтар. Схили за адміністративною спорудою було розплановано, вирівняно і засіяно травою. За кілька років крізь посіяну траву почала проростати трава місцева, насіння якої розносилось вітром. Серед цієї трави були і польові квіти, які цвіли місяцями, надаючи схилу свого кольору. Отож одного теплого травневого дня до кабінету першого секретаря обкому Тараса Панасенка зайшов відвідувач і попросив того подивитися у вікно на той самий схил: — Ви нічого не бачите? — запитав гість. — Чому, бачу, — не зрозумівши запитання здивовано відповів господар кабінету на шостому поверсі. — Не сліпий же. — І що ви з цього приводу думаєте? — не відставав відвідувач. — Погода погана чи що? — почав дратуватися перший секретар. — А так все як завжди. — А квіти? — Які квіти? — не зрозумів Панасенко. — Оті, що на траві! — Звичайні собі квіти дрібненькі. А що? — Так вони ж жовті й сині! — А яким їм ще бути? — Ось так і скажете, коли хто з ЦК приїде і побачить! Наступного дня учні школи №5, що одразу за схилом, були на уроці праці несподівано відправлені на прополювання трави. Завдання було просте — вирвати усі квіти, аби залишилася лише зелена трава. З того часу прополювання трави за обкомом стало звичною роботою для школярів російськомовної школи, які й не здогадувалися, що виконують політичне завдання керівництва області, знищуючи націоналістичні квіти, що насмілилися рости біля самого серця радянської влади в області. Робота була недаремною — тепер на тих схилах самі бур’яни і жодних квітів. Хоча жовто-сині кольори нині не лише не заборонені, а навпаки. Навряд чи ті, хто тридцять років тому очищав все довкіл від синьо-жовтого, міг подумати, що їхні наступники спокійнісінько керуватимуть областю під синьо-жовтим прапором, аніскільки від цього не страждаючи.
