До 1939 року Рівне було повітовим містечком, по-нашому — райцентром. Так було завжди і в давній, і в новій історії, і в Російській імперії, і у Польщі… І занепадало б наше місто подібно до набагато древніших Острога та Дубна, які попри свою давню та славну історію залишились на периферії, якби не рішення утворити Рівненську область, яке було прийняте у 1939 році після того, як СРСР та Німеччина розділили Польщу за відомим «Пактом Молотова-Ріббентропа». Це рішення згодом ледь не скасували, повернувши Рівне до числа райцентрів, як це зробили із Дрогобичем та Кам’янець-Подільським. Та цього не сталося. Чому? Про це і буде наша розповідь.
Наприкінці 50-х років Микита Хрущов, який став керівником СРСР після Йосипа Сталіна, заходився здійснювати реформи. Реформ цих було дуже багато, але ми зупинимось на реформі територіальній. Хрущов, як і кожен новий керівник, намагався побороти бюрократію, пішовши шляхом, яким йдуть усі нові керівники — він розпочав скорочення. Мета була доброю — зробити, щоб було менше непотрібного начальства. Почалося так зване «укрупнення». Із двох колгоспів робили один, із двох сільрад одну, із двох районів один, із двох областей… Отут Хрущова і зупинили. Якщо начальники сільського чи районного рівня слухняно виконували команди, віддаючи свої колишні контори під школи, бібліотеки чи медпункти, то із начальниками обласного рівня було складніше… 1958 рік Рівне зустріло, як було прийнято тоді говорити, «новими успіхами у будівництві комунізму». Комунізм, ясна річ, починався із самих комуністів, точніше, комуністичних керівників. У так-сяк відбудованому після війни місті народ жив по комуналках та бараках, навіть не мріючи про окремі квартири, центральне опалення, гарячу воду, унітази і таке інше. Усе це з’явилося у перших будинках-»сталінках», найбільшим з яких був «обкомівський» поруч із теперішнім органним залом. Просторі квартири з високими стелями прийняли перших мешканців — керівних працівників обкому та облвиконкому. Дві-три квартири у новобудові, як ведеться, дісталися «передовикам виробництва» та військовим, теж не лейтенантам. Наступною великою новобудовою був новий обком на центральній вулиці Рівного, яка тоді мала ім’я Сталіна, та дві п’ятиповерхові «сталінки» навпроти для його працівників. Саме під час попереднього розподілу квартир у цих будинках все і почалося. Один із заступників голови облвиконкому чомусь не відповів на пропозицію отримати нову квартиру. Це здивувало першого секретаря і він викликав «вередливого» підлеглого до себе: — Что, нє нравітся квартіра, Васіліч? — одразу запитав він прибулого. — А зачєм она мнє, всьо равно скоро уєзжать… — Куда ето ти собрался бєз вєдома начальства? — у жартівливому тоні «першого» з’явились тривожні нотки. — Куда партія прікажет, — відповів інформований облвиконкомівець, — нє оставатся же в райцентрє… — Так ето правда? — Рєбята в Москвє спісок відєлі: вмєсто двух областей будєт одна — Волинская, с центром в Луцкє. А здєсь оставят только райком. Так что собіраться прідьотся точно… У голові «першого» миттєво постала картина — з повноправного «господаря» області з майже мільйонним населенням він ставав одним із заступників міністра, що теж було під загрозою, бо і міністерства скорочували. Та не такий то був керівник, що здавався заздалегідь. Знав, яким чином приймаються рішення і хто може на ці рішення вплинути. Тому вже назавтра він був у Києві, де у кабінеті секретаря ЦК КПУ, на нинішній Банковій, відбулася така розмова. — Ето так ти мєня, старого друга, повисіл? — звертався до господаря кабінету перший секретар обкому із Рівного, — отправіл райцентром руководіть? Я же дєнь і ночь работал, область поднімал! І что тєпєрь? — Нє я рєшаю, дорогой! Ти же Нікіту знаєш! С нім нє поспоріш! Чєм твоя область ценна для страни, чтоб єйо сохраніть? Что у вас там? Лєса да болота! Кому ви в своїх болотах нужни? Тут гість із Рівного раптом згадав, як кілька днів тому вечеряв із групою інженерів-меліораторів із Києва, які, відповідно до реформ Хрущова, мали перетворити на родючі землі поліські піски та болота. Скаржились інженери, що завдання перед ними ставлять величезні, а ні людей, ні матеріальної бази під це не дають… Рішення з’явилось миттєво: — Нє скажитє, товаріщ сєкрєтарь ЦК! Наші болота — ето вторая целіна! Виполняя рєшенія партії, ми прєвратім Полєсьє в плодородную ніву! У нас всьо для етого єсть. Готови хоть завтра размєстіть в Ровно гідромеліоратівний інстітут і на мєстє поднімать Полєсскую целіну! — Очєнь інтєрєсно, — неквапом промовив секретар ЦК і задумався. — Я тєбя понімаю, ідея хорошая. Но куда ти етот інстітут посєліш? У тєбя же там в Ровно одні баракі! Туда єхать нікто нє хочєт! — Для справи відродження поліського землеробства, — раптом перейшов на українську рівненський гість, — у нас є повноцінна матеріальна база — навчальний корпус і житло для викладачів. А гуртожитків для студентів за рік набудуємо! — Что-то я нє помню такого в гєнпланє. Какой єщо к єдрєнєй матері навчальний корпус? Гдє ти єго взял? — Стоіт, Пєтровіч, построєн і готов прінять нових хозяєв! Правда, по документам ето партійная школа… Тут слід зробити уточнення. У ті часи будувати адміністративні приміщення заборонялося. Все, мовляв, для народу. Тому «офіси» для себе тодішня бюрократія зводила під маркою «навчальних комбінатів», «профспілкових курсів», а інколи і житлових будинків. Так, відомий тепер «народний дім» у Рівному зводився за документами як житло, а розмістили там лекторій та проектний інститут. Та повернемося у 1958 рік. Блискавично прийняте рішення було так само блискавично виконане. Тоді це вміли! Професорам меліоративного інституту, які поневірялися у Києві по пристосованих приміщеннях та жили по комуналках, запропонували розкішні кабінети і новенькі квартири у Рівному. Простих викладачів та студентів ніхто не запитував. Партійним керівникам області довелося залишитись у старому приміщенні нинішнього краєзнавчого музею і почекати кілька років нових квартир. Зате вони залишились керівниками області, разом із сотнями інших начальників, які зберегли свій обласний статус. Але все це сталося вже після того, як доповідаючи у Москві перед Хрущовим про виконання постанови ЦК про «укрупнення областей» перший секретар ЦК КПУ відзначив, що «об’єднання Волинської і Рівненської областей в одну Волинську область із центром у Луцьку вважаємо недоцільним у зв’язку із тим, що Рівне є всесоюзним центром підготовки фахівців вищої кваліфікації для грандіозних меліоративних робіт, які незабаром перетворять у квітучий сад не лише Полісся, а й увесь СРСР». Хрущову нічого не залишилось, як погодитись, тож Рівненська область була врятована від зникнення, а наше місто на кілька десятиріч стало «містом водників». Навколо Українського інституту інженерів водного господарства, на який перетворився переведений у 1959 році з Києва до Рівного гідромеліоративний інститут, виріс великий науковий та освітній центр, до якого нині причетна практично кожна друга родина рівнян. А райони тоді таки «укрупнили». Із двадцяти восьми районів у нашій області залишили п’ятнадцять. У Клевані, Степані, Мізочі та інших колишніх райцентрах не знайшлось кмітливих керівників та приміщень для інститутів. Далі буде.
