Прихід рік тому епатажного львівського генерала на Рівненщині сприйняли насторожено. Втім, песимістичні прогнози не справдилися. Щоправда, з тими, кому поставлені завдання виявилися не під силу, довелося попрощатися, а роботу самого управління перебудовувати чи не з нуля. Тож, про проблеми, які виникали, про те, що вдалося реалізувати, чого не можна пробачити людям і що у планах на майбутнє, — розмова із начальником УМВС України в Рівненській області генерал-майором міліції Олегом Салом.
— Рік правління рівненською міліцією. Яким він видався для вас? — Розумієте, працювати потрібно скрізь, хоч психологію та психіку людей переламати важко. Одразу ж після призначення на Рівненщину мій робочий день тривав із сьомої ранку і до дванадцятої ночі. Були певні труднощі, але я їх не боюся, бо знаю і люблю цю роботу, відтак усі вони йшли на користь. — Якими були перші враження від Рівненщини? — Перше враження від управління було не дуже. Міліція була немов товариство із обмеженою відповідальністю: колектив був настільки розхитаний, що між службами не було не те, що дружби, а елементарного порозуміння. Кожна тягнула віз у всі сторони, думала лише про себе і свої показники. До того ж, приміром, ставиш якесь завдання працівникові рівненської міліції, той відповідає беззаперечно: «Так точно», а наступного разу приходить — і не зробив. Запитую чому. У відповідь — не знаю. Я розумію, що кадровий потенціал був знищений за період помаранчевої революції, тим паче у 2005 році пішло багато серйозних керівників, які не тільки могли поставити роботу, а й навчити молоде покоління. Тому треба було це все налагодити, щоб усі разом працювали на забезпечення охорони громадського порядку і розкриття злочинів. Я впевнений, що мені це вдалося зробити — зорганізувати, об’єднати зусилля у профілактиці та боротьбі із кримінальними проявами. І зараз, якщо у нас є якась прогалина, то ми усі спільно її надолужуємо, незалежно, чи це НДЕКЦ, чи карний розшук, чи ДАІ тощо.
”Я нікого не гнав у шию” — Що із запланованого вдалося реалізувати, а що — ні? — Перше — вибудовувати вертикаль по нашому управлінні і навчити особовий склад працювати. Дисципліна стала кращою. Досить серйозна робота проведена на сьогодні по фіктивних фірмах, офшорах, контрабанді, відшкодуванню, виявленню організованих злочинних груп. Нині у нас на порядку денному — земельні відносини. Це та ділянка, над якою потрібно скрупульозно працювати, бо в оборудках пов’язані різні гілки влади, бізнес. Поправили ми матеріально-технічне забезпечення оперативних служб. Інформаційні технології пішли вперед — представили ряд пілотних проектів, зокрема, запровадили відеоконференцію уперше в Україні, яка була моєю давньою мрією і мені вдалося її втілити. Запрацював call-центр, на який активніше зараз почали телефонувати громадяни і завдяки якому вивчаємо громадську думку серед населення. До того ж ми провели невеликі поточні ремонти — от цього хотілося б зробити більше, щоб райвідділи, тобто, особовий склад, мали нормальні умови, в яких було б комфортно працювати. Дуже багато зробили по ізоляторах тимчасового тримання, реконструкція яких продовжується і зараз. Реконструювали всі чергові частини, серед яких минуло річ влаштували конкурс на кращу з них. Я докладу всіх зусиль, щоб цьогоріч довести до ладу приміщення у Сарненському та Гощанському райвідділах. Дуже хочеться ще відремонтувати нашу поліклініку. А от оздоровчий комплекс «Соляна печера», який облаштували в лікарні УМВС, на сьогодні обслуговує не тільки працівників органів внутрішніх справ, а й мешканців краю. До того ж у нашому медичному закладі замінили систему опалення і наразі треба дещо вдосконалити у водолікарні. — Ви розпочали роботу із кадрових чисток, які тривають і до сьогодні. Чого прагнете досягти у цих питаннях? — Розумієте, прийшовши сюди на посаду начальника управління, я одразу сказав, що лишаться ті, хто вміє працювати, може працювати, хоче працювати і буде працювати на перспективу. Безперечно, я нікого не гнав у шию, а от коли давав завдання працівникам міліції і вони розуміли, що це їм не під силу, тоді писали рапорти на пониження у посаді, а то й на звільнення. Тобто, йшли ті, хто не витримував ці навантаження. У мене були дуже великі претензії до штабу — мозкового центру міліції — щодо підготовки документів на міністерство, для нарад, які проводилися в самому апараті, до колегії, стосовно перевірок міськрайвідділів та підрозділів, чергових частин, які здійснювалася поверхово. Я радий, що сьогодні це все у минулому. — Отож, ви — ризикована людина? — Усе життя такий. Я завжди кажу правду — не вмію нікого обманювати і не хочу, щоб мене вводили в оману. Ніколи не хотів поступатися своїми принципами і говорити те, що від мене хотіли почути. Від цього і страждав. — Якби ваша воля, що кардинально змінили б у системі ОВС? — На це є фахівець з управлінських питань — Міністр внутрішніх справ України. — На вашу думку, зважаючи на обсяг роботи працівників міліції, якою нині повинна бути заробітна плата? — У планах міністерства — підвищити заробітну плату вдвічі-втричі. Ми на це надіємося. Адже зараз, коли приходить молодий фахівець, він отримує 1200 гривень, то самі розумієте, як працювати за такі кошти. Коли вимоги високі, а тут не вистачає на прожиття, не кажучи про те, що житла немає взагалі. Міліції потрібно, щоб був соціальний пакет, щоб працівникам ОВС надавалися кредити із низькими відсотками на будівництво, як от в Білорусі. Там кожен міліціонер може взяти позику під п’ять відсотків. І якщо він її отримав, то повинен сумлінно нести службу. Якби у нас таке, то це й роботу стимулювало б, і житлові питання закрили б.
Військовим бути не захотів — А як Олег Сало потрапив у міліцію? — Випадково. Після закінчення школи хотів одразу ж поступати на юридичний, але для цього потрібні були або два роки безперервного стажу, або служба в армії. І хоч працювати я почав із 14 років у будівельній бригаді дослідного господарства під час літніх канікул, але стаж був перерваний, відтак пішов вчитися на монтажника радіоапаратури. Потім — робота на Львівському радіотехнічному заводі закритого типу, служба в армії у внутрішніх військах, де я увійшов у Книгу пошани частини. Мені пропонували в Орджонікідзівське училище, потім у Саратовське, але військовим я не хотів бути. Подав документи на юридичний факультет. Іспити склав, але сказали, що не виклав усього. Після цього я й пішов у міліцію, щоб через рік знову вступати. Хотів у карний розшук — не було місць. Чисто випадково лишалася вакансія в ДАІ. Рік пропрацював, закінчив механічний факультет у Дублянах, бо тоді всі даішники там навчалися. Згодом — Київська академія внутрішніх справ, з якої я перевівся у Львів і вже там закінчив, потім й інститут при Академії держуправління. А загалом чотири з половиною роки обіймав посаду інспектора ДАІ, після чого працював інспектором у МРЕВ у Кам’янці-Бузькій. Та знаковою подією у моєму житті все-таки стала робота у створеному мною МРЕВ, якого не було у моїй Жовкві, де я жив, де народився. Мою пропозицію підтримав тоді і голова райдержадміністрації, і начальник міліції. Сам ремонтував приміщення, де навіть підлоги не було, зробив технічне оснащення і перший створив у районі локальну мережу, сервер і робочі станції. У своєму кабінеті я бачив, хто як працює. Це було перше моє ноу-хау. Моє МРЕВ було показовим і от тоді мене і замітили. А далі — керівництво ВРЕВ, ДАІ, УМВС залізниці та УМВС у Львівській області і зараз — УМВС на Рівненщині. — Яка ділянка роботи в міліції все-таки найважча та найвідповідальніша? — А ви знаєте, кожна робота відповідальна. Як кожна людина не може жити без якогось органа, так само і в міліції — без якоїсь служби вона не може повноцінно функціонувати. Назвати якийсь підрозділ, що він найважливіший, все-таки буде некоректно. — Скільки шансів даєте підлеглим, аби усунути недоліки в роботі? — Кожному можна дати різний шанс. Тому що залежить від недоліків і наскільки вони суттєві. Взагалі-то моє правило — шанс дається обов’язково. Навіть, якщо це грубе якесь порушення, але ти бачиш, що людина хоче працювати і підтягнеться. Але, коли дав йому шанс, а він палець об палець не ударив, то доводиться з такими працівниками прощатися. — Щоб дослужити до генерала, потрібно… — Працювати (сміється). Тяжко працювати. Бути і організатором, і адміністратором, і політиком.
Найбільший трофей — ведмідь
— Робочий час у працівників міліції ненормований, а у начальника тим більше. Скільки годин необхідно для відновлення сил?
— Не знаю чому, я практично сплю п’ять годин на добу, більше — ні. Шість — це вже максимум.
— Де любите і куди їздите відпочивати?
— Люблю гори і люблю море. Що на лижах відпочиваю, що на полюванні, будь-яке спілкування з природою — це вже відпочинок. Тільки, коли йду у відпустку, то п’ять днів я ще у роботі. Де б я не був: чи за кордоном, чи в Україні — телефоную заступникам, в чергову частину і питаю, що там робиться. Ну не можу відключитись! А тільки починаєш розслаблятися — як уже через п’ять днів і на роботу.
— До речі, а який найбільший ваш трофей?
— Ведмідь, вагою 250 кілограмів. Це було в Росії у Вологодській області, де свого часу мені довелося побувати. За ведмедем ходив о третій-четвертій годині ночі. Тайга, 10 кілометрів пішки, ти з нічним прицілом. Запалили мене ці нічні походи, коли орієнтуєшся по зірках, аби вийти з тих хащів.
— А як часто полюєте? Коли встигаєте?
— На вихідних, коли відкрите полювання. Я до цього затятий. Їздив на полювання ще з покійним батьком. Ходив у загонки ще пацаном по 15-17 кілометрів. Без рушниці, щоправда. А першою моєю здобиччю була дика качка.
— Можливо, ще й самі приготували?
— (Сміється) Качку ні, а от у четвертому класі вареників сам наліпив. До речі, умів і вишивати, і в’язати ще з другого класу. А у школі я був і фотографом, і робив стінгазету. Захоплювався усім, чим можна було. Між іншим, нині моя коронна страва — картопля в казані.
— Чим компенсуєте брак вашої уваги та постійну вашу відсутність перед рідними?
— Не знаю, от чесно, не знаю. Якось компенсую. Вони мене розуміють, знають мою завзятість у роботі, і мені це прощають.
— Що ви не можете пробачити людині?
— Зраду. От що не можу, то не можу. Можна тупість пробачити, а от зраду — таке не прощається.
— Настільна книга Олега Сала?
— Кримінальний кодекс України.
— А з художньої літератури?
— Любив читати Михайла Булгакова, «Кремлевские жены» Лариси Васильєвої, «Разведку от Сталина и до Путина» Дмитра Прохорова. Колись дуже цікавився історією радянських вождів.
”Усіх обділяю, але найперше — робота” — З огляду на прожиті роки, які корективи ви внесли б у своєму житті? — Якби навіть і повернути, то, напевне, залишив би все без змін. — Що найважливіше у житті генерала? — Виходить так, що рідних обділяю, а найперше — робота. — Чи залишилися б жити на Рівненщині? — Спочатку, як тільки приїхав, клімат мені не підходив. Можливо, вологість підвищена чи те, що дві атомні станції поруч. Я хотів писати навіть рапорт. Але зараз мені комфортно працюється. — Міністром внутрішніх справ хотіли б стати? — Знаєте, не ставив собі такої мети, щоб стати міністром чи заступником міністра. — Ваш день народження припадає саме на День сміху. Чи позначилася ця дата на Вашому характері та чи отримували якісь незвичні подарунки? — Подарували мені якось годинник, який в іншу сторону йде, а то якісь, так би мовити, «приколи» принесуть. А сам я люблю гумор, люблю, щоб у компанії було комфортно друзям. У роботі я один, а на відпочинку — зовсім інший. Бо не можна плутати жорсткість на службі і так же вести себе на якомусь святкуванні...
