Павло Лобуренко: «Якби Союз не розвалився, ми були б уже на Марсі»

2145 0

Ми у соцмережах:

Павло Лобуренко: «Якби Союз не розвалився, ми були б уже на Марсі»

Понад 20 років життя рівнянин Павло Лобуренко пропрацював інженером-ви­про­бу­ва­чем на першому і найбільшому в світі космодромі Байконур, що в Казахстані, брав участь у запуску космічних установок. Не один раз зустрічався і з першим космонавтом Юрієм Гагаріним, і з організатором ракетної та космічної програм СРСР Сергієм Корольовим, і чи не найбільше — з тодішнім генсеком ЦК Компартії Леонідом Брежнєвим, який часто приїздив на запуск ракет з кораблями. Радянський багаторазовий транспортний космічний корабель «Енергія-Буран» він вважає своїм дітищем і годинами може розповідати про ракети й пускові установки. Зовсім інший погляд на космічну романтику у казахській пустелі в дружини п. Лобуренка — вона називає це життя комфортабельним засланням за колючим дротом десятків тисяч радянських військових та їхніх сімей.

Допомогли пригоди Пушкіна Павло Лобуренко родом із Дубна. На рівень інженера-ви­пробувача космічних ракет його «підняли», як він тепер розуміє, фізична витривалість, загартована на спорудженні батьком будинку, заняття в гуртку радіолюбителів та... шкільні уроки російської мови та літератури. — Конкурс у військові училища тоді, у 1958-му, був високий, — пригадує підполковник Павло Лобуренко. — Після медкомісії у війсь­ково-морському авіа­цій­но-технічному училищі в Новоград-Волинському я, зі зростом 1,56 м й вагою 49 кг, з усіх вступників з нашої області залишився один. Я успішно склав іспит з гімнастики, тоді й пригадав свої шкільні заняття. Після цього був твір з російської мови. Пригадавши про почуті на уроках любовні пригоди Пушкіна із нашою землячкою, похованою в Корці, я отримав «добре». Це була моя єдина четвірка на вступі, фізика й математика для мене не були проблемою. Низького зросту, без жодного спортивного розряду, як інші, я таки був зарахований в училище, тоді це було дуже престижно. Пригадую, на початку навчання, влітку, у нас був марш-кидок на 10 км з автоматами у протигазах. Не випадково за нами їхала «швидка». Тоді я і подумав: «Ану його! Стрибну в річку, бо більше не можу...» Озирнувся і побачив, що тих, хто відстав і впав, значно більше, ніж тих, хто був попереду мене. І добіг.

Гагаріна зустрічав на Волзі з прапорцями У квітні 1961 року, коли Юрій Гагарін уперше полетів у космос, Павла Лобуренка саме перевели в ракетне училище в Саратовську область. — Того дня нас, курсантів, вишикували на пагорбах на березі Волги з прапорцями в руках і наказали махати ними, коли щось побачимо у небі, і вказали, звідки те «щось» може з’явитися, — пригадує п. Лобуренко. — Ми тоді толком і не знали, що, власне, відбувається. Адже успішності першого у світі польоту людини в космос ніхто наперед гарантувати не міг. Пізніше дізналися, свідками якої епохальної події мали стати: Гагарін успішно приземлився. Щоправда, приземлився він далеко від очікуваного місця, тому ми його й не побачили. Космонавта літаком доправили в госпіталь на обстеження, а корабель на вантажівках відвезли на космодром, а потім — на брухт, такі кораблі були одноразового використання. Пізніше я з Гагаріним не раз за руку вітався. Дехто просив дати автограф на комсомольському квитку, тоді космонавти пересувалися вільно, без охорони. Гагарін був простий, відкритий для спілкування чоловік. Але фотографуватися з космонавтами, щоб потім усім хвалитися, тоді було не заведено. Із Сергієм Корольовим я вітався лише «під козирок», він був поважний і серйозний чоловік. Хоча знаходив час перевіряти наш побут, харчування, цікавився стосунками поміж собою. А після загибелі Гагаріна космонавти вже користувалися охороною.

”Буран» на Марс не полетів Від містечка, яке тоді називалося Ленінськ, до науково-дослідного інституту на Байконурі, який, до речі, отримав цю назву від назви аулу, що за кілометрів 200, працівники щодня добиралися десятки кілометрів автотранспортом чи поїздами. Там були загальні чи плацкартні вагони, хтось дрімав, а хтось у доміно «забивав». Майданчики з пусковими установками були теж на відстані в десятки кілометрів від НДІ. — Приміром, «Буран» стояв за кілометрів 20 від «Востока», причому на вищому місці, — розповідає п. Лобуренко. — А оскільки він ще й був значно більший, то коли піднімаєшся вишкою на «Буран», «Восток» здавався геть малим і не справляв враження. До речі, «Востоки» випускають і зараз практично такі ж самі, як і тоді. «Буран» же планувався як корабель багаторазового використання для польоту людини на Марс. І якби СРСР не розвалився і не призупинилося фінансування космічних програм, ми уже були б на Марсі, це було реально. Над випробуванням «Бурану» я працював у 1980-1986 роках. Ця назва, щоправда, з’явилася перед самим запуском, а до того машина мала шифр, а ми її називали лагідно «пташечка». Наземне обладнання для неї, до речі, випускав і Рівненський радіозавод. «Пташечка» була заввишки 50 метрів, ракета для її запуску важила 2800 тонн, пусковий майданчик — як відстань від Рівного до Дубна. Космонавт Герман Титов, коли побував на «Бурані», був вражений його розмірами та величчю і жартома назвав його «Собором Паризької Богоматері». Свій перший і єдиний космічний політ, який готували десятки тисяч людей близько 10 років, «Буран» здійснив у 1988 році. Він був запущений з Байконура з допомогою ракети-носія «Енергія». Здійснивши два витки довкола землі, корабель приземлився на спеціально обладнаному аеродромі. Політ був безпілотний, здійснювався в автоматичному режимі з використанням бортового комп’ютера та програмного забезпечення. В 1990 році роботи за програмою «Енергія-Буран» було призупинено, а у 1993 році програму остаточно закрили.

За порятунок людей давали відпустку Нині уже не секрет, що були й невдалі запуски, в результаті яких гинули люди — і космонавти-випробувачі, і технічні працівники. На Байконурі є меморіальне кладовище, на якому поховано 60 людей, усі вони загинули водночас при запуску ракети. Причина кожного разу, каже Павло Лобуренко, була в людському факторі. Він і сам не один раз був на волосину від смерті. — Одного разу на запуску не спрацювали ті системи, за які я відповідав, — пригадує п. Лобуренко. — На пульті з’явилося повідомлення, де промах, водночас спрацювала тривожна сигналізація. Я зрозумів, що зараз усе вибухне, і чимдуж вискочив. Добре, що біля входу стояв автомобіль з працюючим двигуном. Я заскочив і наказав водієві, не гаючи ні секунди, від’їжджати. Вибух стався через півтори хвилини, далеко ми не від’їхали, але були врятовані! Той водій так і не зрозумів, що врятував життя мені й собі, але я «виписав» йому додаткову відпустку. Так у нас преміювали за порятунок.

Було все, окрім свободи — Я приїхала на Байконур у 1968-му, — пригадує дружина Павла Лобуренка Ніна Миколаївна. — Романтичний дух освоєння космосу, про що співав тоді увесь Союз, розвіявся швидко. Місто було обнесене колючим дротом. Треба було оформити допуск на в’їзд і тільки після цього проїхати через КПП. Ленінськ, в якому саме того року була повністю налагоджена інфраструктура для повноцінного життя, виглядав як оазис в пустелі. Перші дні перебування там, наповнені патріотичною ейфорією, дуже швидко змінилися втратою надії на швидке повернення додому. Мені повідомили, що переведення чоловіка з Байконура на інше місце служби неможливе. Жити окремо теж не можна було, тільки якщо розлучитися. Деякі молоді дружини поверталися у рідні Москву й Ленінград. Я повертатися до Рівного не поспішала. Отож чоловік йшов працювати, а я залишалася сама. Містечко можна було повністю обійти за якихось півгодини. У магазинах було все, але тогочасна чоловікова платня була не такою й великою. Коли я не витримувала, чоловік проводжав мене з валізою на вокзал... і ми поверталися. І все починалося знову: чоловік — на службу, я — в магазин і на кухню. Взимку в тих місцях мороз до -30 і пронизливий вітер, з дому нікуди не вийдеш. Улітку — навпаки, 40-градусна спека і ні хмаринки на небі. А потім почалася алергія на спеку, постійний нежить. Цим хворіла половина населення Байконуру. Через деякий час після народження сина я пішла працювати, бо грошей не вистачало. На роботу їздили за 100-150 км в розпечених влітку і холодних взимку вагонах. Було важко, але таким був нібито наш вибір. Радянська система уміла дати людині не лише вибір, але й поставити в залежність від цього вибору... Після народження другої дитини п.Ніна пішла працювати в готель. Там зустріла багатьох цікавих людей з неординарними долями, деякі приїздили на космодром у відрядження і жили в готелі навіть роками. — Ось там, далеко від рідного міста, я відчула, що таке дух патріотизму, — каже п. Ніна, - а працівники Рівненського високовольтного заводу, які також приїздили на космодром у відрядження, були майже родичами! Я дуже раділа, коли до нас приїздили на гастролі Рівненський драмтеатр та художня самодіяльність з Березного. Їхні українські вишиванки виглядали дуже щиро, а не «шароварно», як на декому зараз.

Щоб отримати довідку, згадав «прикол» на Байконурі Усередині 80-х років після виходу на пенсію Павло Лобуренко повернувся з дружиною до Рівного. Вона й не приховувала, що цього дня чекала роками. Працював в облвиконкомі. Після аварії часто їздив на ЧАЕС як фахівець з радіаційної безпеки. Нудно, каже, на такій роботі після ракет і космічних кораблів йому не було. Як ветеран космодрому отримав квартиру і щомісячну доплату до пенсії. У часи, коли Президентом обрали Леоніда Кучму, пенсію підвищили, але надбавку зняли. Щоб отримувати її, потрібна була довідка з Байконура. — Усі довідки були у військкоматі в моїй особовій справі, — каже п. Лобуренко, — і все ж довелося писати лист на космодром і просити її. Мені відповіли, що особових справ ветеранів немає, вони у військкоматі. Але знайшлися добрі люди, попросили написати «приколи», які були на роботі. І я описав такий випадок. Наприкінці 60-х років ми запускали ракету-носій «Протон», яка призначалася для виведення космічних апаратів на орбіту Землі і далі — на Місяць. Запуск був невдалий: ракета вибухнула, корабель з автоматикою від’єднався... і вона почала працювати, знімати ландшафт на приземленні і передавати знімки в Москву! Там нічого не зрозуміли, бо не було повідомлення про приземлення на Місяць, а ландшафт виявився такий самий — пісок. Потім усе з’ясувалося. Це мені допомогло, і довідку з Байконура мені надіслали.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також