Ті, кому тепер по тридцять, цього слова не зрозуміють. Ті, хто старші, теж. Тому що слово «передовик» було вигадано комуністичною пропагандою і зникло назавжди разом із комунізмом. Зникло слово, але не зникло явище.
Хто такі були оці «передовики» у шістдесяті-вісімдесяті роки минулого століття? Формально це були робітники та робітниці заводів і фабрик, колгоспники та колгоспниці, студенти і студентки, які сиділи у президіях партійних та комсомольських зборів, про яких писали у комуністичних газетах (інших тоді не було), яких обирали делегатами з’їздів та депутатами рад. На своїх робочих місцях ці люди нічим не відрізнялися від колег – так само точили болти і гайки, керували автомобілями та поїздами, стояли за верстатами, вкладали асфальт, монтували залізобетонні конструкції. Та коли всі інші йшли з роботи додому чи у своїх справах, ці люди періодично йшли «куди треба» - на усілякі збори та конференції, де створювали атмосферу «народовладдя». Насправді усім правили секретарі партійних комітетів, але для імітації «народності» влади ці секретарі саджали навколо себе «передовиків», які коли треба піднімали руки чи говорили заздалегідь написані для них слова. Колись, юним слюсарем на заводі, я працював з ними поруч, а пізніше, молодим кореспондентом, понаписував про них і за них сотні статей та заміток. Що це були за люди? Такі, як усі, але трохи інші. За це колеги по роботі їх недолюблювали. Зате начальство, навпаки, – усіляко підтримувало. За те, що «передовик» коли треба виходив на трибуну і славив «ленінську партію», він раніше за всіх отримував квартиру, а потім міняв її на іншу в кращому місці, мав у відпустку путівку до безплатного санаторію на морі або за кордон, додаткову премію на роботі, можливість купити недоступний іншим дефіцит… Ну і поїздки на з’їзди та сесії до Москви й Києва, де «передовики» жили разом із партійними секретарями у найкращих готелях і харчувалися задурно у найкращих ресторанах… І ще, мало не забув, - на цих з’їздах та сесіях «передовики» дружно піднімали руки, голосуючи від імені народу за «рішення ленінської партії», які їм навіть читати не давали. Все одно рішення приймалися одноголосно! Отак і жили – у будинку на Соборній, 38, де я колись жив з батьками, навпроти нашої були квартири директора льонокомбінату та передової ткалі цього самого льонокомбінату – буквально через стіну! Різниця була лише в тому, що директор реально керував, а «передова» ткаля стояла біля верстата, періодично відпочиваючи від цього на з’їздах та конференціях. Навіщо я згадую тепер про те, що давно минуло і чого нема? Не знаю, може на «зелених» депутатів надивився? Ну чим не «передовики»?