Днями один шановний колега висловив несподіваний погляд на нашу "память о войнє", зауваживши, що "вєлікая отєчєствєнная" не залишила після себе жодної народної пісні, яка б зберегла цю подію серед людей. Згоден, таких пісень немає. Більше того, усі більш-менш відомі пісні про "отєчєствєнную" були написані вже після війни. Написані людьми, які самі не воювали, дізнавшись про війну вже потім або від батьків чи старших друзів, або з офіційної пропаганди.
Ну хто тепер пам’ятає, що відому пісню про "дєнь побєди" талановиті автори Тухманов та Рождественський написали на замовлення аж за тридцять років після 1945-го. Так само з іншими піснями, які нині дехто видає ледь не за "фронтові". Насправді це все писали люди, які просто мали на такі пісні замовлення і виконали це замовлення більш чи менш якісно. Народної творчості це жодним чином не стосується. Так само не став би називати народними українські пісні про війну, які нині звуть "повстанськими”. Але тут причини інші, й на них зупинятися довго. Головне — "повстанські" пісні написані про іншу війну, яка тривала паралельно "вєлікой отєчєствєнной", до якої й повертаємося. Сталося так, що з дитинства я чомусь легко і назавжди запам’ятовую найбільш яскраві, на мій погляд, слова з тих, що чую довкіл. Це стосується і неофіційних народних пісень, які ще називають блатними. На жаль, найбільш "смачні" рядки з цих пісень, які міцно врізалися у мою пам’ять, у газеті навести не можу з етичних міркувань. Але доведеться. В одній із пісень, яку співали дорослі у часи мого дитинства, були такі рядки: "я взял єйо бєлиє груді — узлом завязал на спінє". Моя дитяча уява була неймовірно вражена згаданим процесом — ось тому пісня і запам’яталася. Це була пісня про війну — про ту саму "вєлікую отєчєствєнную". Ліричний герой пісні стверджує, що був "батальйонним развєдчіком”, повернувся з війни калікою і знайшов у себе під ліжком "пісарішку штабного". Саме за це він і здійснив над своєю дружиною оту саму маніпуляцію, яка так вразила колись мою дитячу уяву. На цьому пісня не закінчується. Останні її слова: "ах мілиє добриє люді, подайте копєєчку мнє" лягають точно у риму "груді — люді", "спінє — мнє". Як бачимо, коротенька літературознавча розвідка, здійснена виключно по пам’яті, спростовує твердження мого колеги — були-таки справжні народні пісні про "вєлікую отєчєствєнную", просто їх ніхто офіційно не згадує. Причина проста — вижили після тої війни і стали начальниками саме "пісарішкі штабниє", діти яких нагадують нам нині про "подвіг отцов”. І нема на це ради.
