Ви ще не забули, що є членами профспілки? Що від вашої зарплати щомісяця відкушується дещиця, щоб потрапити на рахунок обкому вашої галузевої профспілки? Якщо забули, то вам чи ще кому це вже двічі спробували нагадати, влаштувавши у столиці «профспілкові акції протесту». Видовище, скажу вам, жалюгідне. Групи привезених з обласних і районних центрів людей байдуже відстоюють визначений час із прапорами і гаслами щоб потім роз’їхатись по домівках.
Ви ще не забули, що є членами профспілки? Що від вашої зарплати щомісяця відкушується дещиця, щоб потрапити на рахунок обкому вашої галузевої профспілки? Якщо забули, то вам чи ще кому це вже двічі спробували нагадати, влаштувавши у столиці «профспілкові акції протесту». Видовище, скажу вам, жалюгідне. Групи привезених з обласних і районних центрів людей байдуже відстоюють визначений час із прапорами і гаслами щоб потім роз’їхатись по домівках. Стояння у мітингах і пікетах стало в Києві майже окремою професією, такою самою, як професія будівельника, двірника чи водія маршрутки. На «протестну» роботу, так само як на будову, до мітли чи за кермо, люди приїздять здалеку, аби заробити те, що не можна заробити вдома. Але це я відволікся від профспілок та їхніх протестів. Хоча мав би разом з усіма невпинно стежити за тими протестами. Бо ж профспілки захищають наші з вами права! Може, це зовнішній вигляд захисників наших прав не дає повірити у реальність цього заклику? Не переконують ці протести у своїй справжньості . У порівнянні із столичними протестантами будь-яка наша рівенська бабуся з відомого всім «взводу бойових бабусь» виглядає щонайменше народною артисткою. Той, хто бачить цю бабусю вперше, щиро повірить в її протест. Хто побачить вдруге і втретє, переконається в її драматичному хисті. Хто побачить вдесяте, позаздрить політику, який так вдало помістив у цю бабусю зовсім невеликі гроші. Але це все їхні акторські справи. Справжній протест виглядає не так. Справжній — це коли людина захищає останнє, коли виходить на вулицю не за наказом начальника чи заробити двадцятку на вечерю, а насправді йде боротися за свої права. Хто у нас за ці права бореться? Пролетаріат? А хто той пролетаріат бачив? Навіть шахтарі донецькі вже давно і міцно приручені татарським кланом і роблять те, що їм скажуть. І все одно протест у нас є. Не шахтарі виходять нині на вулиці Донецька, кидаючись голими руками на озброєну міліцію під життєдайні струмені сльозогінного газу. Роблять це скромні торговці, ті самі, в яких ми щодня виторговуємо копійку за найдешевші з найдешевших товари. Саме вони — пролетарі наших днів. Саме вони, пройшовши добру «школу» боротьби з міліцією, податківцями та бандитами-здирниками, навчившись захищатися від дрібних злодюжок і санепідемстанції, збивають собі за тими прилавками копійку до копійки на життя. Їх ніхто не буде захищати, про них не будуть волати на майданах морози, симоненки чи вітренки, за них не заступляться тимошенки та ющенки. І вони це знають. І тому йдуть нині на міліцейські кордони відбивати назад територію свого заробітку. Ще трохи і вони зводитимуть барикади і стоятимуть до кінця. Не за комунізм чи капіталізм, не за «каоліцію» чи «аппазицію», не за вступ до НАТО чи повернення до СССР. Вони стоятимуть, ні, не стоятимуть, битимуться за свою зароблену копійку. Бо тільки її людина здатна захищати щиро і самовіддано, не чекаючи вождів та провідників. Сам я не люблю дрібних торговців. Товар у них низькоякісний, вулиці після них брудні і виглядає їхня торгівля не дуже естетично. Але сьогодні я подумки за них, я бажаю їм перемоги у нерівній сутичці з владою. Теж подумки. Бо сам я на вуличний протест не піду. І не тому, що сподіваюсь на захист офіційних профспілок, а тому, що моїй копійці поки що нічого не загрожує.
