Наші у Берліні

1468 0

Блукаючи вже другий тиждень вулицями берлінських передмість, придумав собі гру — визначати серед перехожих наших співвітчизників. Ну не зовсім перехожих — пішки тут по вулицях майже не ходять. У крайньому разі на велосипедах. Але все одно наших тут багато. Варто опинитися у місці хоч якогось скупчення людей, чи то на зупинці транспорту, чи то у вагоні метро, чи то у великому магазині, одразу почуєш мову міжнаціонального спілкування радянських людей. Мову ж чути, коли наших більше одного. Коли ж людина сама, відрізнити її від німця можна лише самому заговоривши по-нашому.

Блукаючи вже другий тиждень вулицями берлінських передмість, придумав собі гру — визначати серед перехожих наших співвітчизників. Ну не зовсім перехожих — пішки тут по вулицях майже не ходять. У крайньому разі на велосипедах. Але все одно наших тут багато. Варто опинитися у місці хоч якогось скупчення людей, чи то на зупинці транспорту, чи то у вагоні метро, чи то у великому магазині, одразу почуєш мову міжнаціонального спілкування радянських людей. Мову ж чути, коли наших більше одного. Коли ж людина сама, відрізнити її від німця можна лише самому заговоривши по-нашому. Робив експеримент — п’ять хвилин бесіди з колегою рідною мовою на будь-якій вулиці Берліна дозволяють упіймати на мову, як на живця, колишнього співвітчизника. Зізнаються просто так, зненацька. А потім не знають що робити. Не вміємо ми ще коректно говорити з незнайомими людьми на вулиці, особливо за кордоном. Не можемо легко закінчити діалог невимушеним німецьким «чююс», тобто «бувай»! Стає на якусь хвильку незручно. Бо не хочеться тягнути людину за язика, розпитувати, як вона тут влаштувалася, чи добре їй тут, чи нудьгує за батьківщиною. Останнє запитання, взагалі зайве. Якщо не повертаються люди назад, значить добре їм, а рідну землю можна любити і здалеку. Яка різниця, звідки згадувати рідне село — з Києва чи з Берліна? З іншого боку, наші у Берліні не такі, як у Лісабоні, Мадриді, Лондоні чи Мілані. Там все ясно — трудова міграція, масове бажання підняти чужу економіку своїми руками за їхні гроші. Тут же все набагато складніше. Із тих історій, які таки вдалося почути про наших у Берліні, можна скласти цілу книгу новел із майже обов’язковою згадкою або про Ізраїль, або про радянську армію, або про віруючих-протестантів. Ось дві тіточки років по шістдесят про щось бубонять по-російськи у приміській електричці, зовсім не соромлячись мене. Ну майже як у нас дорогою в Костопіль бесідують пенсіонерки з Рівного — про погоду, онуків та ліки з неминучою примовкою: «І вам ето памагаєт?». Ось молода дівчина говорить по мобільному в кафе, перемішуючи російські та німецькі слова. Теми такі ж, як і в наших її однолітків: обновки, плітки, знайомства... І так чи не увесь час. Що цікаво, за умови такого масового нашестя наших співвітчизників Берлін не став схожим на Луцьк, Бобруйськ чи Краснодар. Наші молодики не їдуть тут на червоне світло і не паркують авто на тротуарах. Наші молодиці не вигулюють тут по центральній площі з недопитою пляшкою пива в руці. Наші закомплексовані домогосподарки не виводять у місцеві парки бультер’єрів без намордників. Наші чоловіки не кидають у Берліні під ноги обгортки від чіпсів та пачки від цигарок. Коротше, наші люди тут не роблять нічого такого, від чого на вулицях наших міст буває так неприємно перебувати. І я подумав — коли забрати оці кілька неприємних прикмет сучасного українського життя, то і у нас вдома буде той самий Берлін! Не вийде... Аби ми були такими, як у Берліні, треба щоб поліція і вся інша влада плюс понад половина населення складалася з німців. А це вже буде окупація, чергову річницю звільнення від якої продовжує щороку відзначати наша влада. Аж поки до Берліна не поїде.


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також