Тут днями письменник виступав. Заїхав до Рівного в рамках турне з представлення своєї нової книжки. З ним ще один письменник був. Давно знаю обох. Останнього навіть особисто. У нього навіть кілька віршиків непоганих є. Чесно намагався прочитати їхні книжки. Бо ж вони не просто так хлопці (точніше, вже мужики під п’ятдесят). Вони сучасні українські письменники, авангард, так би мовити, літературного процесу. А книжки їхні читати неможливо. Ще у дитинстві помітив, що є книжки цікаві, а є не дуже. В школі змушували вчити літературу. Із тої літератури так-сяк читати можна було три-чотири книжки. Решту — ніяк. Малим я думав, що це я такий нерозвинутий.
Тут днями письменник виступав. Заїхав до Рівного в рамках турне з представлення своєї нової книжки. З ним ще один письменник був. Давно знаю обох. Останнього навіть особисто. У нього навіть кілька віршиків непоганих є. Чесно намагався прочитати їхні книжки. Бо ж вони не просто так хлопці (точніше, вже мужики під п’ятдесят). Вони сучасні українські письменники, авангард, так би мовити, літературного процесу. А книжки їхні читати неможливо. Ще у дитинстві помітив, що є книжки цікаві, а є не дуже. В школі змушували вчити літературу. Із тої літератури так-сяк читати можна було три-чотири книжки. Решту — ніяк. Малим я думав, що це я такий нерозвинутий. Не розумію книжок наших українських класиків. Якими, до речі, тепер вже моїх дітей у школі мордують. Давно це було. Тепер цих класиків я знаю особисто. І книжки їхні читати спробував. Один роман, удостоєний купи всяких не відомих мені премій, розповідає, як герой у студентські роки «бухав» у Москві й що з ним у цей час відбувалось. Наприкінці роману герой таки почав блювати всім раніше випитим. Непересічна художня знахідка, чи не так? Зате написана українською мовою. Вдруге таке читати не будеш. Так само як і твори іншого класика, який чи не з кожної зі своїх юнацьких походеньок створив то повість, то оповідання, то п’єсу. Звісно, про себе він там написав під вигаданим іменем і пододумував всякого, щоб не було соромно. А я ж то знаю, як все було з ним насправді, хто кому дав по морді, хто першим втік, хто подзвонив у міліцію. Власне, таких оповідань та повістей і я можу написати з десяток. І ви, мій читач, теж, напевно, по молодості в халепи всякі втрапляли після чарки. Але хто це буде читати? Правильно, ніхто. Так само як і наших «класиків». Один із яких років п’ять тому особисто намагався продавати чи не кожному своєму знайомому свіжовиданий роман, який і досі стоїть на полицях книжкових магазинів нікому не потрібний. Різниця між нами тільки в тому, що я, наприклад, про свої гулянки книжок із філософськими висновками не пишу. По-перше, самому не дуже цікаво, по-друге, часу немає, по-третє, хто це все видасть і хто за це заплатить? У того «класика», що описав колись у романі реакцію свого шлунка на дешеве «бухло», як і у десятка його колег, з цим проблем немає. Вони працюють письменниками. І якщо раніше роботу з написання нікому не потрібних романів про колгоспне життя щедро оплачувала держава, то тепер це оплачують міжнародні фонди «підтримки української літератури». Як тоді, так і тепер, треба лише влаштуватися цим письменником. Пролізти у ці ряди. А потім можеш усе життя описувати чи то колгоспи, як колишні письменники, чи то свій синець під оком, як письменники нинішні. І внесуть тих письменників у шкільну програму, і морочитимуть ними голови мільйонам невинних дітей. Тому що українська література повинна бути. Повинні у нас бути письменники, повинні бути класики, яким при житті давали б премії, а по смерті ставили пам’ятники. Бачили пам’ятник письменнику біля театру? Наш місцевий. Його теж у шкільну програму відносно недавно внесли. Не гірший і не кращий за інших. Добровільно його книжки читати неможливо. Та й не треба. Вони ж не для того письменники, щоб їх читати, а для того, щоб ними бути. Щоб Україна не гіршою була за інші країни. Де теж є класики. Яких, на відміну від наших, можна читати. Ті, хто читає, так і роблять. А класик той, кажуть, ще й у столиці виступав. Купу народу зібрав. Сотні дві. Знаю я той народ. Або такі самі «класики», і не тільки літературні, або ті, хто ще молодий і теж хоче у ці класики пролізти.
