Здавалося, що на шостому місяці війни вже майже ніщо довкіл не нагадує про те, що було до 24 лютого 2022 року. Все менше у людних місцях реклами та афіш, що запрошують на події, які вже ніколи не відбудуться. Місяцями ми ходили повз портрети артистів, що мали виступити у нас у березні, квітні, травні, червні. Вже липень минає, а ці афіші ще досі збереглися у певних місцях.
Видно, не заважають нікому. Це ж вам не назви міст та сіл, які познімали у перші дні війни і досі далеко не всюди поновили. Дехто навіть назви вулиць замалював, щоб ворог не здогадався. А афіші з портретами артистів - то таке: нехай думають, що вони до нас іще приїдуть! Особливо зворушливо виглядають довоєнні афіші, які забули зняти, поряд з афішами вже воєнного часу, де всі, хто виступає, обіцяють переказати гроші на армію, перепрошую, на ЗСУ! Бо ж у нас тепер все благодійне! Все для фронту, все для перемоги! Тож не дивуйтесь, що харчі на базарі такі дорогі – це все тому, що продавець потім передасть ваші гроші на благодійність. А може, і не передасть – навколо благодійності завжди крутилося вдосталь сволоти, і нинішня війна – не виняток. Та повернемось до афіш концертів, які вже ніколи не відбудуться, до реклами подорожей, у які вже ніхто не полетить, та всього іншого, що ми залишили у недавніх відносно мирних роках. Може і добре, що це все не зірвали у перший же день спритні виконавці наказів. Мене, наприклад, ще довго зігрівала реклама концерту артистів італійської естради, який мав відбутися у Києві на початку березня. Сам би я, звісно, і дарма не пішов би на тих облізлих італійців, чию музику крутили на наших дискотеках у вісімдесяті роки минулого століття. Але дивлячись щодня на їхні підфарбовані та опухлі фізіономії, я уявляв собі своїх друзів та подружок тих часів, яких на афішах не малюють і тому вони залишаються в пам’яті такими ж молодими і такими ж опухлими… Просто італійці поопухали через сорок років, а ми цю справу надовго не відкладали. Багато про що може нагадати стара реклама, яка вже втратила свою пряму функцію і служить вже не закликом витратити гроші, а лише викликає теплі й не дуже спогади, немов старі фото у бабусиній скрині… Коли ви у Рівному повернете зі Шкільної на Замкову, то побачите праворуч стіну старого двоповерхового будинку без вікон та дверей. Коли я навчався у школі, на цій стіні була намальована реклама польською мовою. Цю рекламу щовесни зафарбовували, але після дощів вона знову проступала, нагадуючи, що не завжди на цій вулиці буда радянська влада. Тепер на цій стіні вже наша, сучасна реклама. І нова, і та, що залишилася з довоєнних часів. На згадку…