І чого вони так швидко псуються? Ніби нормальна була людина, правильні речі говорила, приклад показувала.
А щойно потрапила до начальства, так усе просто на очах змінюється. Стає неприємною, зарозумілою, пихатою… Не з усіма, ясна річ. А з тими, хто більше не потрібен. Самі можете згадати знайомого, сусіда, колегу, а може, й родича, який почав швидко змінюватися не в кращий бік після того, як потрапив до числа тих, хто «вирішує питання». Скажете, що нема на це ради? Що така вже доля наша — обирати у керівники усяку сволоту? Отут не згоден. Тому що кожен із нас, якщо він сволота, є згаданою сволотою рівно настільки, наскільки ми йому це дозволяємо. Особисто бачив сотні пихатих начальників, які у присутності ще більшого начальства моментально згиналися впоперек, ходили на напівзігнутих і ледь шепотіли, заглядаючи в очі тому начальству. Причому обидві сторони процесу прекрасно розуміли правила гри і не мали сумнівів, що за певних умов цілком можуть помінятися місцями. А ми тут до чого? До того, що не треба нам у ці ігри з ними грати. Ніхто нас не примушує згинатися перед колишнім колегою, який раптом став керівником. Винятково ми самі, причому добровільно, псуємо наших обранців, роблячи з нормальних ніби людей сволоту різного ступеня. Чи можна, щоб було інакше? Згадав я з цього приводу колишній гастроном споживкооперації неподалік мого рідного пивзаводу. Там продавалося «сало по-угорськи», яке мало яскраво-червоний колір, бо було щільно обсипана червоним перцем. Коли таке сало розрізати — воно смакувало практично як свіже, а залишки перцю по боках лише додавали гострого присмаку. У нас такий спосіб зберігання сала чомусь масово не прижився. А дарма. Отой перчик, що припікає, якраз і допомагав тому салу псуватися не так швидко… Ну, ви зрозуміли, на що я так прозоро натякаю. На те, що кожен із нас на рівні своїх можливостей має бути отим перцем, який цілодобово припікав би кожного з наших керівників, від найменшого до найвищого. Щоб пекло його гада з ранку до вечора і вночі щоб не проходило! Це нескладно зробити — слід просто не згинатися перед тим начальником, а навпаки — постійно тикати його носом у те, що він обіцяв і не зробив. Виносити на люди щонайменшу помилку того керівника, аби люди знали, чим він насправді займається. Про зловживання не кажу — їх за таких умов просто не може бути. То чому ж вони у них є, причому у гігантських масштабах? І тут усе просто — багато хто з нас прагне домовитись із начальством, щоб вкрасти разом, а потім поділитися. Саме від тої «долі», що їм дісталася, оті вулиці з пихатими хатинками, чия «краса» цілком відповідає рівню освіти їхніх господарів. Щоправда, собак шалених вони змушені там тримати, сигналізацію ставити, охорону наймати. Але і це не допомагає проти гранати, яка часом залетить у двір то одного, то іншого... А буде ще більше. Тому що у нас не прийнято сало червоним перцем обсипати. У нас це сало коптять, а то й смажать… То може, наше начальство зрозуміє, що йому самому краще бути обмазаним гірким перцем у вигляді контролю і критики, ніж підсмаженим? Не нами підсмаженим, а такими ж самими, з якими щось не поділили. Вони ж бо усі зіпсовані остаточно. Час нових обирати і перцем натирати. По-угорськи…
