Начальник міського управління капітального будівництва Сергій Полоцький — один із тих керівників, який найдовше працює у команді Віктора Чайки. Ось уже десять років він безперервно очолює будівельну галузь міста. До цього рік працював на цій посаді при Володимирові Морозу, але, розчарувавшись у ставленні влади Рівного до очолюваної ним галузі, з неї пішов. Зважаючи на великий досвід роботи на півночі Росії, йому пропонували високу посаду в Москві. Але він зробив вибір на користь рідного міста. Чому так трапилося, чи не шкодує про вибір, а також про свою родину, життєвий шлях — у розмові з Сергієм Полоцьким.
— Я — корінний рівнянин. З діда-прадіда моя родина живе у Рівному. Навчався у школі №7 (нині гуманітарна гімназія). Вимоги до учнів тут були дуже високі. Скажімо, математики ми навчалися не за шкільними підручниками, а за посібником для вступників до Московського державного університету. Наш клас був дуже сильним. І після школи з 24 учнів лише двоє не стали студентами. — Навчалися у школі добре? — На «четвірки». І тільки з фізкультури мав «п’ять». А ось із поведінкою не склалося. Щоденник ряснів від зауважень. Щоб не показувати його батькам (а я зі школи повертався додому по залізничній колії, оскільки ми жили за залізничним вокзалом), клав щоденник спеціально на рейки і стежив, щоб його переїхав поїзд. Удома казав, що щоденник згубив. Мама мене ніколи не била, а батько як дасть — мало не видасться. Особливо доводилося страждати через молодшу сестру Тетяну. Коли я десь проштрафлюся, вона обов’язково «донесе» батькам. Врешті, я винайшов спосіб змусити її мовчати. Я дуже рано почав читати, і особливо мені подобалася історична література. Потрапила якось мені до рук книжка про сім’ю Струтинських «Дорогою безсмертя», а в ній описуються катування партизанів гестапівцями. Начитавшись, я видумав, що я — гестапівець, а сестра, відповідно, — партизанка, і давай займатися її вихованням: надаю стусанів і кажу: «Ти повинна мовчати про це, бо ти партизанка». А вона й мовчить, бо партизанкою почесно бути. — Ви згадували про батьків. Хтось із них був будівельником, що ви обрали саме будівельну спеціальність? — Батько був будівельником. А мама — головним технологом на пивзаводі. Будівництво мені подобалося завжди. Тож саме на будівельний факультет я подав документи до Рівненського інституту інженерів водного господарства. Щоправда, вступати на будівельну спеціальність невдовзі передумав, бо вісім моїх однокласників подали документи на гідротехнічний факультет. Тоді я пішов до ректора — випадок тоді абсолютно неординарний. Він, вражений моїм нахабством, каже: «Пиши заяву. Будемо розглядати». І я написав: «У зв’язку з тим, що я розчарувався у будівельній спеціальності, прошу дати дозвіл на складання іспитів на гідротехнічний факультет». Своїм «розчаруванням» я насмішив ректора і він дав дозвіл. Тож не маючи найменшого уявлення про те, що таке гідротехніка, я вирішив отримувати спеціальність «будівництво гідроелектростанцій, річних портів та шлюзів». Після закінчення інституту нас направляли на роботу по всьому СРСР. Мене спочатку забрали на три місяці в армію, в інженерні війська, а коли повернувся, моїм місцем призначення стало управління будівництва «ВілюйГЕСбуд» у місті Мирний в Якутії. — Не злякалися їхати туди? Адже далеко, вічна мерзлота... — В Якутії я пропрацював 12 років. Нас туди прибуло з Рівного п’ятеро, двоє зразу ж повернулися. Звісно, це далеко. Квиток на літак тільки в один бік тоді коштував 134 карбованці. А іншого транспорту, щоб добратися туди, не було. Вчинити, як ті, що повернулися додому, я не міг. Бо мені було б тоді соромно глянути в очі батькам, адже це означало б визнати, що я якийсь неповноцінний. А страху не було. Адже в Якутії у мене було постійне місце роботи. — Працювали рядовим будівельником? — Спочатку геодезистом, з рейкою по тайзі ходив. Жив у двоповерховому дерев’яному гуртожитку разом з іще чотирма людьми. На поверсі кімнат з десять було і на всіх — один туалет і кухня. З управління будівництва «ВілюйГЕСбуд» я потрапив в управління «Енергопромбуд» у Мирному. Першим моїм будівництвом, яке довелося освоїти, була перша у світі вертикальна трубка-шахта для добування алмазів «Інтернаціональна» за 35 кілометрів від Мирного. Перша моя бригада складалася з тих, хто звільнився з місць позбавлення волі. Взагалі, робочий клас у Сибіру в основному тільки з такого контингенту. Адже територія, де я працював, ще за часів царя використовувалася для заслання. І, приміром, Чернишевський — селище енергетиків — так назвали, бо воно було місцем каторги відомого письменника. Після геодезиста я був майстром на будівництві, виконробом, начальником дільниці. Згодом мене перевели на інше будівництво — ми зводили у Мирному завод великопанельного домобудівництва. Зробили це за два роки і мене перевели на дільницю, яка займалася монтажем того, що виробляв завод, — панельних будинків. Саме тут, у Якутії, я і звів свої перші житлові будинки. Так, коли я приїхав у Мирний, у ньому не було жодної дев’ятиповерхівки, а коли від’їжджав, ними було забудоване майже усе місто. — А коли повернулися в Україну і чому? — Це не зразу було. Довелося ще попрацювати на Півночі. Нас перекидали у відрядження на Саяно-Шушенську ГЕС, на Далекий Схід — на Зейську ГЕС у Красноярському краї. Півроку пропрацював і в Канськ-Ачинському паливно-енергетичному комплексі. Адже в цій місцевості великі запаси бурого вугілля і будувалася ТЕЦ. Центром будівництва було місто Шарипово (Красноярський край). Підлеглими працівниками були ув’язнені. Робочі кадри на роботу і з роботи під конвоєм приводили. Коротше, суцільна зона. Пізніше мене перевели на посаду заступника головного інженера в управління «Мирнийенергопромбуд», а потім призначили начальником мобільного управління «Сільбуд». Управління потрібно було створювати самому. Із цим завданням я впорався і вже за три роки очолюване мною управління було на Дошці пошани Якутії. До речі, у 30-річному віці я став членом Комуністичної партії. Вступив без кандидатського мінімуму, що на той період було нечувано. — Саме через це залишаєтеся й досі комуністом? — Звичайно. Для вступу у партію потрібно було тоді рік у кандидатах у члени партії походити. А мене прийняли зразу після того, як ще будучи начальником дільниці, зумів відновити у Мирному опалення. Ми будували котельню, яка забезпечувала теплом місто і збагачувальну фабрику. І ось на Новий рік у котельні заснув оператор і всі котли зупинилися, а один взагалі вибухнув, пошкодивши й ті, що поруч. У 50-градусний мороз місто залишилося повністю без тепла. Ситуація надзвичайна. Місто замерзає, у квартирах нуль градусів. Почалася евакуація жінок і дітей. Мене тоді викликали у міськком партії і дали завдання за два тижні відновити роботу котельні. І нам це вдалося. А новий котел довелося з Новосибірська у підвішеному стані на вертольоті доставити. — В Україні бували у той період? — Їздив сюди у відпустку раз на три роки. Намагався це робити наприкінці квітня, коли в Україні якраз сади цвітуть. Адже на півночі і весна, й осінь усього по два тижні тривають. І в середині травня тільки сніг сходить, а так — цілий рік все засніжене. Білі ночі бачив, адже це 500 км від Полярного круга. А найнижча температура, яку довелося перенести, була мінус 63. Коли республіки почали відділятися і ставати самостійними, вирішив повертатися на Батьківщину, хоч на Півночі у мене були кращі перспективи. Я якраз пройшов відбір на посаду заступника гендиректора з будівництва об’єднання «Якуталмаз». — Як зустріла вас Україна? — Не дуже привітно. На Новий 1992-й рік я приїхав сюди. Мене вразив хаос, безвідповідальність, низький професійний рівень робітників, спекуляція. Оці польські базари були такою новацією. Я не розумів цього. Тоді вперше в Україні побачив долар. На роботу не зразу влаштувався. Почався у мене період депресії. Адже так рвався сюди, а тут зовсім не те, що раніше було: якийсь суцільний базар і національно свідомі патріоти. Я навіть шкодував про повернення. Зіткнувся з труднощами і старший син-випускник. Я його влаштував у школу №15. Адже в Росії він навчався англійської мови у сім’ї канадців-викладачів, знав мову добре, а тут — спеціалізована школа з англійською мовою. Втім, у школі з усіх предметів він мав гарні оцінки і тільки з англійської приносив «одиниці». Бачу, що не хоче син на уроки англійської йти. Йду розбиратися, у чому причина. Аж виявляється, вчитель англійської, з перекосом на національному ґрунті, ставить йому погані оцінки, бо син, роблячи переклад з іноземної, пише слова правильно, але російською мовою, а не українською, якої він у Росії не вивчав. Довелося його перевести у гуманітарну гімназію. — Як ви потрапили на нинішню посаду? — Я її займаю вдруге. Спочатку прийшов у «Рівнебуд», у відділі кадрів анкету заповнив. А мені через день телефонують і кажуть: «Обирай будь-яке управління і йди начальником». Я не захотів. Почув, що у департаменті архітектури міста потрібен заступник головного інженера. Влаштувався на цю посаду. А за кілька місяців мені запропонували очолити управління капітального будівництва. Це було ще при Володимирові Морозу. Я рік пропрацював на цій посаді, але побачив, що тодішній владі будівництво не потрібне, і пішов з неї. Працював з цінними паперами. Створив власну фірму «Технопарк». Потім мене запросили у Москву. В управління будівництва при президенті Росії з відселення з Курильських островів. Тоді Курили хотіли віддати японцям. Більше року я працював у Москві заступником начальника управління, а сім’я залишалася у Рівному. Постало питання з житлом, у Москві його отримати було неможливо. Та й за синів переживав. У столиці у них було б більше спокус. Тому вирішив повернутися знову до Рівного. Тоді прийшов Віктор Чайка на посаду міського голови. Запропонував очолити управління капітального будівництва і я погодився. — Не шкодуєте про це? — Немає часу шкодувати. Вже звик до цієї роботи. І, мабуть, без нинішньої напруги не зміг би працювати. Хоча все-таки найкращим періодом життя все-таки вважаю Північ. Адже там була якась впевненість у завтрашньому дні, а не так, як нині, що ніхто не знає, що буде завтра. Звичайно, мені пощастило, що познайомився з Чайкою. Він із задрипаного провінційного містечка зумів зробити Рівне, яке нині майже всім подобається. І місто розвивається далі. — З кимсь у міській владі дружите? — Начальник управління житлово-комунального господарства Юрій Собчук — мій найкращий друг. У нас схожі біографії (він був на Півночі і я), погляди, сфери діяльності: він ремонтами займається, я — будівництвом. Та й народилися ми майже в один і той же період: він 9 вересня, я — 15-го. — А з дружиною де познайомилися? На Півночі? — Ні, в інституті. Вона закінчила будівельний факультет, працювала у проектному інституті. На Півночі зі мною була. А сюди приїхала — зрозуміла, що будівельна спеціальність — не її. Закінчила заочно Харківську юридичну академію. Нині — приватний адвокат. — Чим займаються ваші сини? — 22-річний Олександр закінчив економічний факультет університету водного господарства, а Олексій, молодший за нього на два роки — будівельний факультет аграрного технікуму, нині навчається заочно на будівельному факультеті теж водного університету і працює майстром на будівництві. — Ви строгий батько? — Строгіший, ніж був мій батько. Навіть зараз кулаком можу вдарити. Але сини розуміють мої вимоги. Хлопці з головою. Менший, на відміну від мене, не курить, старший курить, але не п’є. А характерами обоє схожі на мене. Коли вони навчалися у школі, я там бував частіше за дружину — в синів були проблеми з поведінкою: билися часто. Не між собою, а з іншими хлопцями. А якщо у наш час про те, що в школі між собою побилися, соромно було батькам зізнатися, то нині відразу мама з татом прибігають до директора розбиратися і, відповідно, батьків протилежної сторони викликають. Це псує характер, хлопці «слюнтяями» ростуть. Коли перший раз старшого сина побили, я сказав: «Не можеш сам за себе постояти — я за тебе розбиратися не піду». І Олександр після цього у 4 класі на дзюдо записався. — А ви якимось видом спорту займалися? — У школі ні. А в інституті — трохи боксом. І думаю, якби була потреба нині, відсіч дав би. — Живете у власному будинку? — В батьківській дерев’яній хаті за залізничним вокзалом, збудованій ще дідом, там, де я народився. Я трохи хату реконструював. З горища зробив мансардний поверх. — Що входить у ваші домашні обов’язки? — Щоранку о 7.30 я виїжджаю з дому, а повертаюся після 19-ї. Тож мій обов’язок вдома — керувати: роздавати доручення. В суботу займаюся домашніми справами. Біля будинку є земельна ділянка до 15 соток. Вирощую на ній всю городину, окрім картоплі. Сам готую вдома. Навіть частіше за дружину це роблю. Адже вона пізніше приходить з роботи за мене. Та й хлопці люблять, коли я готую. Люблю прості страви, особливо червоний борщ, картоплю печену з огірком, квашену й тушковану капусту. Готувати вмію все, окрім випічки. Навіть закрутки сам роблю. Мама навчила і Північ. — Тварин тримаєте? — Собаку. Німецьку вівчарку Рольфа. Він у нас у дворі живе. — А автомобіль який маєте? — «Ауді-80». Трапилася нагода — придбав її. Їжджу — подобається. — Чимось захоплюєтеся? — Люблю ходити по гриби і рибалити, але часу не вистачає на це. У найбільшого білого гриба, якого я знайшов за своє життя, шляпка була діаметром з відро. — Яку свою рису характеру вважаєте найгіршою? — Доброту. Шкодуєш людей, а вони не завжди це розуміють. На жаль, сьогодні багатьом більше зрозумілий батіг, ніж пряник. Тому хотів би менше піддаватися емоціям, входити у становище кожної людини. Розмовляла Мирослава ШЕРШЕНЬ.
