Учора зранку пішов до київського університету, де навпроти "червоного" корпусу стоїть скульптура Тараса Шевченка, виготовлена скульптором Манізером на замовлення Сталіна.
Нічого особливого там зрання не відбувалося, хоча Шевченкові учора виповнилося 202 роки. Запитаєте, а що там мало відбуватися? А хоча б те саме, що цього ж дня п'ятнадцять років тому. Тоді група громадян із нашим Юрою у перших рядах пробивалася через кордони міліції до цього пам'ятника із самого ранку. Бо цим громадянам закортіло вшанувати пам'ять поета саме на цьому місці й саме у цей час. А міліція там була тому, що у цей же час було заплановано покладання квітів до монумента тодішнім президентом Кучмою. У результаті Юра досяг бажаного — ті міліціонери його трохи потовкли, тож можна було героєм йти до журналістів і розповідати про свою боротьбу із злочинним режимом. Тоді мене зацікавила причина такої раптової й несподіваної пристрасті до Шевченка, яка спалахнула в Юри тієї далекої вже весни. Всередині мене боролися двоє — цинік та романтик. Цинік вважав, що після двох поспіль невдалих виборів у Рівному в Юри просто не було іншого виходу, ніж лізти усюди, аби бути поміченим і залишитись біля влади. Треба було — поліз би до пам'ятника Мао Цзедуну. Романтик же припускав, що після десятиліть комуністично-соціалістичних помилок Юра збагнув нарешті істину і став щирим українцем, який шанує Шевченка понад усе. Саме романтик потягнув мене учора до того монумента — залишалося сподівання, що Юра прийде туди о дев'ятій ранку, як п'ятнадцять років тому, з квітами. Не прийшов. Тому що не треба. Тому що вже взяв від того Шевченка усе, що міг. Що саме? Ну хоча б особнячок за високим парканом та охороною на в'їзді у затишному лісі під Києвом. Я вже давно помітив, що шалена любов до творчості Шевченка, яка виникає у серці того чи іншого політика, згодом конвертується у власний особнячок під Києвом чи ще де. Хто знає — може, вони ставлять там, за високими парканами, приватні пам'ятники Шевченку і вклоняються їм щодня? На жаль, я не був учора в Рівному і не бачив тих, хто покладав квіти до пам'ятника Шевченку. Упевнений, що серед них було чимало таких, що готові продовжити справу нашого Юри. Щоправда, у соціалісти, як Юра в молодості, вони не йдуть. Вони йдуть у "радикали". І нічого, що з головного "радикала" відверто глузує кожен, хто здатен думати. Головне — у перші ряди пробитися, а потім про того "радикала" забути, як забув Юра про соціалістів. Можна, звісно, зауважити, що заради влади і грошей можна ходити і до інших пам'ятників. Можна, але до Шевченка надійніше. Все-таки він добрі вірші писав і, як мені здається, здогадувався про те, що під його іменем полізе колись до влади різна сволота. Бо чим більш велика людина, тим більше під її пам'ятником сволоти. Не забувайте згадувати про це, коли буде нагода вшанувати Шевченка. Озирніться тоді довкіл і все побачите. Звісно, якщо не озиратимуться на вас.
