У далекі вісімдесяті роки активні комсомолята добре навчилися проводити відзначення різноманітних пам’ятних дат. Дійшли до того, що почали урочисто святкувати самі річниці святкування. Сьогодні всі ці комсомольські ватажки очолюють нашу державу. Підросли за двадцять років. Додати ж до мистецтва відзначати річниці, відкривати пам’ятники змогли лише навички організації бійок і погромів, що за радянських часів було недоцільно.
У далекі вісімдесяті роки активні комсомолята добре навчилися проводити відзначення різноманітних пам’ятних дат. Дійшли до того, що почали урочисто святкувати самі річниці святкування. Сьогодні всі ці комсомольські ватажки очолюють нашу державу. Підросли за двадцять років. Додати ж до мистецтва відзначати річниці, відкривати пам’ятники змогли лише навички організації бійок і погромів, що за радянських часів було недоцільно. Вчора всі телеканали та газети в один голос взялися за «річницю подій 9 березня». Договорилися до того, що назвали той день 2001 року «першим етапом помаранчевої революції». Звісно, не обійшлося і без закликів розібратися, провести слідство, знайти і покарати винних у зіткненнях між міліцією і демонстрантами. Намір загалом слушний — правду знати завжди корисно. Але всю, а не ту її частину, яка вигідна сьогодні. Всі чомусь тепер стурбовані пошуком винних серед міліціонерів, точніше, серед керівників міліції, які ніби були винними у бійках, які «випадково» відбулися перед десятками телекамер , заздалегідь встановлених на місці «несподіваної провокації». Висловлюються сподівання, що новий міністр Луценко знайде в надрах міліції потрібну інформацію про ті події. В той же час ніхто чомусь не здогадається запитати того самого Луценка про те, чого і шукати не треба. Нинішній міністр був 9 березня 2001 року по іншу сторону, він організовував і до певного моменту очолював «акцію протесту» в Києві. Знаходячись у той день у столиці, я не помітив серед мільйонів киян жодних ознак стурбованості політичним режимом і тим більше бажання піти саме у цей день протестувати. Всі демонстранти, які спочатку штурмували парк Шевченка в Києві, а згодом вулицю Банкову, були організовано приведені на місце події Луценком і його помічниками. Хто були ці демонстранти, звідки взялись, які завдання перед ними ставились? Ще тоді стало відомо, що 9 березня до столиці зі Львова прийшов спеціальний поїзд з тисячею студентів. Хто цей поїзд замовляв, хто оплачував, хто, врешті, дозволив цьому поїзду проїхати півкраїни? Не студенти — це точно. Організація «За правду», заради якої молодь ніби приїхала до Києва, зникла одразу ж після 9 березня. До речі, й сам Луценко кудись зник із першого ряду демонстрантів, коли ті почали нападати на міліцію. Розповів би сьогодні нам Юрій Віталійович, як це було, куди він пропав і хто саме став у критичний момент наперед замість студентів, нардепів та політичних активістів? Впевнений, що у відомстві пана Турчинова, яке у старі часи звали «Конторою Глибокого Буріння» (КГБ), добре знають імена, прізвища, адреси, а можливо, і військові звання кожного із провокаторів, які влаштували колоритну бійку посеред Києва 9 березня 2001 року. Але цього нам ні Турчинов, ні Луценко, ні інші колишні «борці з режимом» не розкажуть. Звання зобов’язує мовчати. Щодо «помаранчевої» революції, яку ніби було започатковано 9 березня 2001 року, то вона стала можливою тому, що крім професійних провокаторів і залучених студентів, на вулиці столиці вперше вийшов власне народ. А те, що у перших рядах опинилися ті ж самі колишні комсомольці... Нема на це ради.
