Тут Пола МакКартні до Києва привозили. Колишній власник відеосалону з Дніпропетровська на прізвище Пінчук настільки багато грошей заробив чесною працею, що надумав від свого багатства людям радості трохи принести. Невідомо, скільки він заплатив британському музиці, але знаючи, що згаданий МакКартні заробляє на своїх піснях та концертах більше, ніж будь-хто у світі, треба думати, гроші були чималенькі. Та не наші це проблеми. Гадаю, що чесний Пінчук і підприємливий МакКартні якось порозумілися. Мене не це до клавіатури підштовхнуло. Один з учасників всесвітньо відомого ансамблю «Бітлз» перед тим як виступити у Києві, запропонував потенційним слухачам концерту визначити через Інтернет додаткову пісню, яку він заспіває, так би мовити, «на біс». І ось тут ми себе показали. Вітчизняні прихильники таланту Пола МакКартні обрали для позапрограмного виступу пісню «Місіс Вандербільд».
Тут Пола МакКартні до Києва привозили. Колишній власник відеосалону з Дніпропетровська на прізвище Пінчук настільки багато грошей заробив чесною працею, що надумав від свого багатства людям радості трохи принести. Невідомо, скільки він заплатив британському музиці, але знаючи, що згаданий МакКартні заробляє на своїх піснях та концертах більше, ніж будь-хто у світі, треба думати, гроші були чималенькі. Та не наші це проблеми. Гадаю, що чесний Пінчук і підприємливий МакКартні якось порозумілися. Мене не це до клавіатури підштовхнуло. Один з учасників всесвітньо відомого ансамблю «Бітлз» перед тим як виступити у Києві, запропонував потенційним слухачам концерту визначити через Інтернет додаткову пісню, яку він заспіває, так би мовити, «на біс». І ось тут ми себе показали. Вітчизняні прихильники таланту Пола МакКартні обрали для позапрограмного виступу пісню «Місіс Вандербільд». Не чули такої? А «Гоп, гей-гоп» чули? Отож! Ті, хто народився у шістдесяті роки, радісно танцювали підлітками під цей веселий приспів, який залишився для них солодким спогадом про назавжди втрачену юність. Решта творчості композитора, який написав кількасот пісень, серед яких півсотні всесвітніх хітів, пройшла повз нашого слухача. Так, кілька тисяч фанатів слухали і цінували цю музику, для інших же всесвітній музичний ідол так і залишився на рівні якого-небудь «Чингізхана» (був такий німецький ансамбль), який теж співав танцювальні пісні з приспівом «гоп-гоп», «гей-гей» і «у-ха-ха». Уявляю, яким було здивування дідуся Пола. Він, певно, вже й забув, що написав ту пісню тридцять п’ять років тому. Бо після виходу платівки «Оркестр, що біжить», на якій було вміщено улюблений нашим народом номер, Пол МакКартні жодного разу більше не заспівав цієї прохідної пісеньки, хоча з концертами їздить по світу чи не щороку. Чому так? Чому ми любимо і пам’ятаємо пісню, яку увесь світ, у тому числі й автор, практично забув? Тому що не пісню ми пам’ятаємо, а просту мелодію і веселий приспів. Аби любити пісню, треба розуміти її слова. У згаданій же улюбленій нашим народом пісні про «гей-гоп» слів практично немає. Ліричний герой просить місіс Вандербільд залишити його у спокої й не хвилюватися. Треба розуміти, що йдеться про знамениту мільярдерку. Цей неглибокий за змістом текст супроводжується приспівом «гоп, гей-гоп», що має символізувати прекрасне самопочуття співаючого, якому не потрібна ота сама місіс Вандербільд. Звісно, що тисячі українців, які радісно стрибали на київському майдані під веселий приспів, поняття не мали, про що та пісня. Так само як і решта пісень «Бітлз» і всієї іншої «зарубіжної естради» шістдесятих-вісімдесятих років. Як зараз пам’ятаю шкільного приятеля, який «тащився» від ліричної пісні про якусь Джулай Монін у виконанні групи «Юрай Хіп» і був дуже здивований, коли дізнався потім, що «джулай монін» — це не імя і прізвище, а «липневий ранок» по-англійськи. Можу згадати ще безліч подібних прикладів, які свідчать про те, що всі наші покоління любителів закордонної музики сприймали цю музику окремо від тексту, що залишався для них таємничим кодом, який кожен міг розуміти, як хотів. Можливо, так воно було і краще. Якби народ розумів, про що ті пісні, він би їх не так любив. Так, до речі, не тільки з піснями трапляється. Та повернемось до Києва, де Пол МакКартні змушений був згадати забуту пісню для українських слухачів. Співак звик вже до того, що найкращі його пісні у світі знають напам’ять усі. Приблизно як ми знаємо напам’ять перші куплети п’яти-шести народних пісень. Колишній «бітл» спробував було заспівати кілька пісень разом із київською публікою, але та лише щось мугикала у відповідь і заспівала лише тоді, коли у пісні «Хей Джуд», одній із кращих у «Бітлз», закінчилися слова і пішов довгий приспів «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!». Отут ми себе показали! Ото заспівали! Щоправда, не всі. Багато хто на той час просто пішов з майдану, поставивши собі подумки «галочку», що, мовляв, бачив живого Пола МакКартні. Того самого, що співає про «гей-гоп».
