Земля у нас, як відомо, не продається. Але дорожчає. Навряд чи можна пояснити, як може дорожчати те, що не продається, якому-небудь шведу чи французу. Ми ж усе розуміємо правильно і кожен по-своєму добуваємо собі ту саму землю. Подібно до літературного авантюриста Остапа Бендера, який знав чотириста способів відносно чесного віднімання у громадян їхніх грошей, вітчизняний чиновник знає не менше способів відносно чесного віднімання «нічиєї» землі на користь тих чи інших осіб. Способи є дуже екзотичні, про деякі з них навіть і не подумаєш нічого такого. Лише потім, коли земля вже міцно відгороджена й охороняється, починаєш розуміти. Але вже пізно. Пізно у тому сенсі, що тобі ця земля вже точно не дістанеться.
Земля у нас, як відомо, не продається. Але дорожчає. Навряд чи можна пояснити, як може дорожчати те, що не продається, якому-небудь шведу чи французу. Ми ж усе розуміємо правильно і кожен по-своєму добуваємо собі ту саму землю. Подібно до літературного авантюриста Остапа Бендера, який знав чотириста способів відносно чесного віднімання у громадян їхніх грошей, вітчизняний чиновник знає не менше способів відносно чесного віднімання «нічиєї» землі на користь тих чи інших осіб. Способи є дуже екзотичні, про деякі з них навіть і не подумаєш нічого такого. Лише потім, коли земля вже міцно відгороджена й охороняється, починаєш розуміти. Але вже пізно. Пізно у тому сенсі, що тобі ця земля вже точно не дістанеться. А значить, слід шукати свій спосіб. І нікому про нього не розповідати. Нехай самі здогадуються. Я, наприклад, ніяк не можу здогадатися, як скромний мужчина на ім’я Павло примудрився влаштувати собі садибу в самісінькому центрі міста навпроти кінотеатру «Україна». Я не проти садиби — на здоров’я! Але ж перехрестя центральне захлинається від транспорту, на вузенькому п’ятачку стоять щодня сотні авто. Колись тут розв’язку автомобільну планували зробити. Тепер — зась! Приватна власність! Чи, може, не приватна? Всі мовчать, стоячи у довгих автомобільних заторах. Але це дрібниці, хоч і в центрі міста. Яких-небудь кілька соток. А гектар міської землі урвати не хочете? А кілька гектарів? Якщо хочете, ставайте, поки не пізно, ковзанярами або лижниками. Тільки йдіть не до магазину за ковзанами чи лижами, а просто до обласної чи міської ради. Приходьте і кажіть, що хочете розвивати в Рівному ковзанярський та лижний спорт, для чого готові за свій кошт звести спеціальні траси та доріжки, де будете готувати майбутніх олімпійців. Звісно, так просто це у вас не вийде. Коли ж ви візьмете в долю пару-трійку чиновників, все закрутиться! І постане питання про виділення вам земельної ділянки для лижної траси чи льодового стадіону. Коли виділять — робіть з тою землею що хочете. Хоча варіантів вашого хотіння поки що є два — або будувати там котеджі, або торговельні центри. Або все разом. А лижні траси, а ковзанки? Ви про що? Які ковзанки? У славному місті Кременчук теж кілька років тому влада з помпою презентувала будівництво льодового стадіону, віддавши під це частину парку біля Дніпра. Тепер там працює величезний торговий центр, а про ковзанку ніхто й не згадує. Дурні чи що? Проїхали! Дивитись треба було, коли землю давали! Цю історію я згадав, коли почув про плани спортивних чиновників розвивати у Рівному хокей. Почав чекати, коли з-під льоду вилізе земля. Вилізла одразу. Певно, загадкові «інвестори», які раптом захотіли розвивати у Рівному хокей, гадають, що у рівненських «лохів» фокус із землею під хокей ще може мати успіх. Бо в інших містах цей фокус вже «не канає». Там тепер нові фокуси придумують. До речі, як там футбольне поле, під яке торік, здається, виділили землю колишніх городів за пам’ятником на Київській? Треба подивитись. Фундаменти, гадаю, вже мають стояти. Не для футболу, звичайно. І не для хокею. Міцні фундаменти. Воно так завжди — чим більш «слизьке» рішення про землю, тим фундаменти міцніші й мури вищі.
