Повідомлення про те, що завтра День журналіста, щораз стає для мене несподіванкою. По-перше, тому, що тих днів стало аж занадто багато. Вже цього року мене, здається, вже двічі вітали з чимось професійним. По-друге, тому що жоден із численних днів «професійного свята» не прив’язаний до справді серйозної події, яку не забудеш. Як колись, коли наше професійне свято відзначалось 5 травня, у річницю виходу першого числа газети «Правда» і у день народження Карла Маркса. По-третє, тому, що ніколи не вважав себе журналістом, бо ніколи на це не вчився. І тому щораз здригаюся, коли мене вітають: раптом дізнаються, що я ніякий не журналіст, а просто так, прилаштувався.
Повідомлення про те, що завтра День журналіста, щораз стає для мене несподіванкою. По-перше, тому, що тих днів стало аж занадто багато. Вже цього року мене, здається, вже двічі вітали з чимось професійним. По-друге, тому що жоден із численних днів «професійного свята» не прив’язаний до справді серйозної події, яку не забудеш. Як колись, коли наше професійне свято відзначалось 5 травня, у річницю виходу першого числа газети «Правда» і у день народження Карла Маркса. По-третє, тому, що ніколи не вважав себе журналістом, бо ніколи на це не вчився. І тому щораз здригаюся, коли мене вітають: раптом дізнаються, що я ніякий не журналіст, а просто так, прилаштувався. До тих, справжніх журналістів, які позакінчували відповідні факультети, попроходили належну практику, позахищали належні дипломи, попрацювали у великих редакціях серйозних видань, поотримували за це почесні звання, грамоти, урядові відзнаки, ордени та медалі, грошові премії, нарешті. З усього цього мене по-справжньому цікавлять хіба що грошові премії, але для цього слід спочатку наотримувати грамот і відзнак, відсидіти скільки треба у президіях, відстояти на фуршетах, від’їсти і відпити на вечерях. Не дочекаєшся тої премії. Тому й не знаю, як оце треба цей самий День журналіста відзначати. Що саме слід у цей день робити не так, як завжди? Привітання отримувати? Боюсь, що ті, від кого мені було б приємно їх одержати, про це просто забудуть. А ті, хто нічого не забуває, вітають здебільшого судовими позовами, хоча останнім часом трохи легше стало. Раніше було простіше. У війську на День Радянської армії давали вихідний, коржик до сніданку і кіно показували про війну. У школі на День учителя діти квіти приносили, які їм батьки дали, а подарунків від тих учнів я заслужити не встиг. У будівельному тресті на День будівельника спочатку збори у театрі проводили, потім премію давали і на природу вивозили у волейбол грати. Тепер все це я сам собі можу дозволити. І коржик до обіду, і кіно про війну, і квіти, і премію, і волейбол на природі. З вихідним днем, щоправда, проблеми. Нічого, можна і в робочий. Тільки за один день я це все не встигну. А чекати наступного Дня журналіста, щоб догризти коржика чи додивитись кіно, не зовсім зручно виходить. Якщо ж щодня себе оцим всім бавити, то навіщо тоді оце професійне свято? Напевно, для того воно існує, щоб просто ще раз нагадати мені, ким я працюю і для кого. У відповідь на це нагадування і як подяку за привітання я можу хіба що написати статтю. Бо нічого іншого як слід робити так і не навчився. Навіть відсвяткувати День журналіста не знаю як. Тому просто читайте написане. Сподобається — подумки подякуйте, не сподобається — подумки насваріть. А вітати мене з професійним святом навряд чи треба. Бо вас, читачів. у мене, сподіваюсь, багато. Ви люди розумні, а значить, зайняті. То не відволікайтесь. Я сам себе привітаю завтра з Днем мене. Якщо не забуду.
