Марнославство — не найгірша з рис людського характеру. Кожен із нас хоча б раз у житті (а насправді набагато частіше) уявляв себе переможцем, якому всі віддають почесті і славу. У житті так не виходить. Нас багато — слава одна. Та й хорошого у тій славі не так вже й багато. Ну вийдеш ти на широкий загал, ну привітають тебе, ну покажуть по телевізору. А потім що? Упізнаватимуть всюди, забувши, хто ти такий, але пам’ятаючи, що десь тебе бачили. Власне, життя достатньо мудра штука, аби увести процес пошуків слави у певні межі, залишивши серед шукачів незадоволених життям та закомплексованих людей, які до похилого віку не залишають мрії стати кінозірками чи президентами.
Марнославство — не найгірша з рис людського характеру. Кожен із нас хоча б раз у житті (а насправді набагато частіше) уявляв себе переможцем, якому всі віддають почесті і славу. У житті так не виходить. Нас багато — слава одна. Та й хорошого у тій славі не так вже й багато. Ну вийдеш ти на широкий загал, ну привітають тебе, ну покажуть по телевізору. А потім що? Упізнаватимуть всюди, забувши, хто ти такий, але пам’ятаючи, що десь тебе бачили. Власне, життя достатньо мудра штука, аби увести процес пошуків слави у певні межі, залишивши серед шукачів незадоволених життям та закомплексованих людей, які до похилого віку не залишають мрії стати кінозірками чи президентами. Далі не продовжуватиму, оскільки разом із темою невідворотно наближаюся до воріт психіатричної лікарні, де таких споконвіку лікують. Та чи виліковують? Зізнаюсь, що і сам винуватий. Не вгледів позаминулого тижня «дня міста». А як його вгледіти, коли цих «днів міста» скоро буде по одному на кожен тиждень. І навесні цей день запроваджували, і в жовтні, і у вересні. Тепер ось у серпні провели. Тихо, так що більшість рівнян і не помітила. А якби помітила, то дізналася б про те, що з нагоди свіжопроголошеного «дня міста» просто посеред вулиці вшановували «кращих» за найгіршими традиціями нових часів. Роздавали один одному купу титулів — від «кращого підприємця» до «кращого політика». Особливо смішно було те, що «кращим політиком» було, звісно ж, названо голову облдержадміністрації. Який, у свою чергу, не посміявся з цього всього, не припинив відвертого глуму над самим собою, а на повному серйозі «прийняв нагороду». Ну просто як його попередник. Тому було можна. З тим все було ясно заздалегідь. Але нинішньому навіщо? Хіба не знає наш голова облдержадміністрації, що кращих бізнесменів визначає ринок, кращих педагогів визначають діти, кращий товар — покупці. А кращих політиків — виборці! Навіщо було серйозним людям, які багато досягли у житті своєю працею, «вшановувати» один одного, називаючи «кращими»? Наперед знаю, що вони скажуть у відповідь. Скажуть, що не вони це вигадали. Що це їхні занадто завзяті помічники це все повигадували, а їм не було як відмовитися. Було як. Просто сил їм не вистачило подолати у собі того хлопчика, який мріяв колись стати космонавтом, героєм-рятівником, кіноактором, чемпіоном світу з футболу... А потім виріс і досяг успіху в нормальній роботі. І все ніби є, а слави таки хочеться. Потайки, а хочеться. Щоб славили тебе, найкращого, і кричали тобі хороші слова. Ось і дозволяють вони себе славити досить непристойним для поважних людей способом. Що з цим робити? Як подолати у наших начальників бажання присвоювати собі титули і нагороди? Дуже просто. Зібрати їх за одним столом, підняти за них чарку і сказати про кожного хороший тост при всіх. Готовий особисто це зробити. Тільки пити не буду. Бо сам тоді зненацька потраплю то числа отих «номінантів» і кричатиму потім з похмілля «Слава мені!».
