Не розуміємо ми свого щастя! Не цінуємо як належить того, що маємо. Незадоволені ми. І цим щасливі. Я щось неясно написав? Для тих, хто не зрозумів, пояснюю: можливість писати у газеті все, що хочеш — прояв найвищого щастя. Запитаєте, а що мені з того щастя, грошей додасться чи здоров’я? Не смійтеся. Таки додасться. Щоб це збагнути, досить відірватися на хвильку від споглядання російських розважальних програм по телевізору. Згадати, чим таким сильним веселять наш народ московські телевізійники, що ми ніяк від екранів не відійдемо? Чим завгодно, від голих баб до анекдотів про українців. Дурненькі москалики гадають, що це так вони над нами збиткуються. Не втямлять, що сміються вони над собою. Бо самі про себе анекдоти не розповідають.
Не розуміємо ми свого щастя! Не цінуємо як належить того, що маємо. Незадоволені ми. І цим щасливі. Я щось неясно написав? Для тих, хто не зрозумів, пояснюю: можливість писати у газеті все, що хочеш — прояв найвищого щастя. Запитаєте, а що мені з того щастя, грошей додасться чи здоров’я? Не смійтеся. Таки додасться. Щоб це збагнути, досить відірватися на хвильку від споглядання російських розважальних програм по телевізору. Згадати, чим таким сильним веселять наш народ московські телевізійники, що ми ніяк від екранів не відійдемо? Чим завгодно, від голих баб до анекдотів про українців. Дурненькі москалики гадають, що це так вони над нами збиткуються. Не втямлять, що сміються вони над собою. Бо самі про себе анекдоти не розповідають. А про Путіна тільки у третій особі, лежачи і кланяючись. Знайдіть хоч одну російську газету чи телеканал, де б їхнього президента у чомусь звинувачували. Хіба що у тому, що недостатньо жорстко керує. У нас же хоч на прем’єра, хоч на президента женуть про телевізору і в газетах все , що хочуть. Як хочуть обзивають. І нічого. Всі живі-здорові, якщо отою «абсолютною якістю» не зловживають. Що нам всім від цього? А хоча б те, що влада тепер практично не може заподіяти вам чи мені щось нехороше просто так. Якщо людина не боїться відкрито критикувати керівників держави, то чи боятиметься вона місцевого чиновника? Відповідь очевидна. І таких людей у нас стає щораз більше. Бо що таке політична дискусія? Для чого оці суперечки в прямих ефірах на усіх рівнях? Для того, щоб ті, хто сперечається, могли поважати і себе, і тих, проти кого агітують. Бо ж прихильники чи то Януковича, чи то Ющенка, чи то Тимошенко, як би не кричали один на одного, вийдуть потім за двері студій і підуть на роботу. Підуть спокійно, не думаючи про те, що їм за це буде. Навчившись захищати свої політичні інтереси, вони так само захищатимуть свої інтереси на роботі, у бізнесі, всюди! Не силою влади, а силою аргументів відстоюючи свої права. Бо влади у нас у певному розумінні немає. Голова парламенту скликає сесію, а президент називає це незаконним зібранням. Президент видає указ, а прем’єр замість того, щоб виконувати, ледь не сміється над тим указом привселюдно. Ну ніякої тобі влади! Але ж нічого від цього не змінюється. Поки вони там сперечаються, ми самі влаштовуємо своє життя як можемо. Гадаю, що переважна більшість із нас розуміє, що від того, хто переможе на виборах, його життя не зміниться. Ніхто йому нічого не дасть. Зате нічого не відбере. Все самому слід робити! Половина народу таким життям задоволена, половина — ні. Ось і сперечаються вони, ось і чубляться, називаючи нехорошими словами хто Вітю, хто Юлю, хто ще одного Вітю. І не помічаємо ми, що ці наші суперечки мають такий самий сенс, який мали колись суперечки футбольних уболівальників про те, хто кращий — «Динамо» чи «Спартак». Суперечки були цікаві. Але суперечки ці ані на «Динамо», ані на «Спартак», ані на самих учасників дискусії не впливали. Просто приємно було мати свою точку зору і відкрито, нічим не ризикуючи, її відстоювати. І те, що всі ми тепер незадоволені — чудово! Тому що ми говоримо про це вголос, а не пошепки. Значить, виправимо щось завтра, щоб післязавтра знову бути чимось незадоволеними. І так усе життя. Щасливе життя незадоволених.
