У старі часи, коли народ ще масово ходив у кіно, кожен сеанс розпочинався не рекламою, як тепер, а «кіножурналом», тобто документальним, науково-популярним чи гумористичним фільмом на десять хвилин. Найчастіше це були застарілі новини у кіноваріанті, дивитися які було заздалегідь нецікаво. Публіка відверто нудьгувала, а коли «кіножурнал» затягувався, кричала з темного залу кіномеханіку: «Кіно давай!». Мала право кричати, бо заплатила гроші за квитки. У ці дні роль набридливих «кіножурналів» виконує для нас політична реклама по телевізору, в якій правди приблизно стільки ж, скільки було правди у звітах про «соціалістичне змагання» сімдесятих років минулого століття. Справді, хіба ви впізнаєте себе у партійних передвиборчих роликах? Ви так живете, говорите, дивитесь? Звісно, що ні.
У старі часи, коли народ ще масово ходив у кіно, кожен сеанс розпочинався не рекламою, як тепер, а «кіножурналом», тобто документальним, науково-популярним чи гумористичним фільмом на десять хвилин. Найчастіше це були застарілі новини у кіноваріанті, дивитися які було заздалегідь нецікаво. Публіка відверто нудьгувала, а коли «кіножурнал» затягувався, кричала з темного залу кіномеханіку: «Кіно давай!». Мала право кричати, бо заплатила гроші за квитки. У ці дні роль набридливих «кіножурналів» виконує для нас політична реклама по телевізору, в якій правди приблизно стільки ж, скільки було правди у звітах про «соціалістичне змагання» сімдесятих років минулого століття. Справді, хіба ви впізнаєте себе у партійних передвиборчих роликах? Ви так живете, говорите, дивитесь? Звісно, що ні. У житті. А от за гроші — скільки завгодно. І скажемо, що треба, і станемо, як скажуть, і ходитимемо, і стрибатимемо... Лише одне запитання: навіщо? Хто повірить у виконану мною чи вами роль розгніваного простолюдина, який прагне, щоб влада дісталася тим чи іншим? І не тому ніхто не повірить, що актори з нас погані. Ті актори, що зображають нас у політичній рекламі, такі ж непереконливі. Справа у ролях, які дають тим акторам замовники. Дивні ролі виходять. З одного боку, герой передвиборчого телеролика дуже задоволений урядом, Президентом чи парламентом. З іншого — він же страшенно страждає чи то від уряду, чи то від Президента, чи то від парламенту. Герою політичної реклами невимовно добре жити і хочеться повіситись від страждань одночасно. Ну який актор з такою роллю впорається? Хто зіграє так, щоб повірили? Ніхто. Це вам не ролики про дивовижні властивості шампунів, пральних порошків чи зубних паст. Навіть найкращі лауреати усіх «Оскарів» такі ролі не потягнуть. Бо це не кіно. У кіно герой спочатку страждає, а потім радіє, або навпаки. Це нормально, і ми у це віримо прямо пропорційно таланту кінорежисерів та акторів. Навіть якщо радість чи страждання вигадані з початку і до кінця. У політичній же рекламі відсоток брехні настільки великий, що ніякий Станіславський не знайде хоча б шматочок правди, аби за неї зачепитися і правдиво зіграти прихильника отих політиків. І не крикнеш тому телевізору, як колись кіномеханіку: «Кіно давай!». Мусиш дивитися. Добре, що недовго залишилось.
